Улюбленець слави
Шрифт:
Але тільки-но Честер вийшов, Том знову підхопився й побіг до дверей,— як був, у піжамі; і, мабуть, втік би, якби я не схопила його за плечі. Він виривався, але я міцно тримала його. Хлопчик був як шалений і весь час повторював:
— Пусти мене! Я не можу залишатись! Я не можу тут залишатись! Я все одно втечу!
— Куди ж ти підеш проти ночі?
— До тітоньки... або до дядька Джіма.
(Джім саме приїхав у відпустку й пропадав на полюванні у Бакфілді).
— Але, Томе, татові буде дуже боляче, якщо ти втечеш. Хіба так можна? Адже ти знаєш, як він тебе любить!
— Все це брехня! Тут усе — брехня!
Але
— Це різні речі... Але тепер мені все одно.
— Ти ж не називаєш усіх адвокатів брехунами, коли вони намагаються будь-що переконати судців у невинності вбивці.
— І що з того?
— Нічого. Але, слово честі, недобре було з твого боку заявляти, що тато каже неправду.
— Так, я знаю... Але не про це йдеться,— він чи то схлипнув, чи то глибоко зітхнув.
Вигляд у нього був такий сердешний, що я обняла його й поцілувала.
— А про що ж? Про що, Томе? Скажи мені.
— Сам не знаю... Він не може... не дає... не дає людині спокою.
Я сказала, що це не так,— Честер дає йому велику свободу. І він знову погодився.
— А якщо він тривожиться за тебе й хоче, щоб ти виріс гарною та правдивою людиною, то це лише зайвий раз свідчить про його доброту.
— Так-так, я знаю... знаю.
І тут він раптом голосно заридав, притиснувшись до мене всім своїм тільцем і намагаючись сховати обличчя у шлярках моєї сукні. Це мене так вразило, так жахливо було спізнати безпорадність і розпач цього гордого хлопчика, що я з несподіванки теж заплакала (хоча вже приготувала посмішку й фразу про те, як по-дурному він поводиться),— сльози ринули мені з очей, наче струмки.
— Ти до нього несправедливий,— сказала я.
— Я знаю... знаю. То ж бо й воно. Це було б жахливо... втекти з дому. Так, так, доведеться терпіти.
— Томе, не треба, не можна так про це говорити. Ти й сам знаєш, що любиш тата.
— Так, я знаю, він гарний. О боже, швидше б знову до школи!
Помалу-малу він затих і нарешті ліг.
— Вибач, мамо,— промовив він.— Я дуже жалкую, що поводив себе так безглуздо.
Він став дуже тихий і смирний (мені знову на очі наверталися сльози, але я боялася показати йому, як мені його жаль!), і я сказала, що йому слід було б попросити у Честера вибачення. Він відповів:
— О боже! Ти гадаєш? Добре, я спробую.
Проте нічого з того не вийшло. Навпаки, коли наступного дня вони стрілися з Честером за сніданком, Том усіляко уникав його погляду, і йому ніби заціпило. Честерові теж було не по собі, його долала збентеженість, а водночас і злість, що потрапив до ідіотського становища (чого з ним давно не траплялося), та ще й не з власної вини.
Усе те мене дуже тривожило, і я не могла дати собі ніякої ради; та й хіба може бути затишок у домі, де між двома чоловіками точиться прихована війна? На щастя, я згадала про це в листі до Джіма (він просив, аби я регулярно писала йому про родинні справи, незалежно від того, відповідав він мені чи ні), і він зразу ж приїхав до міста.
Це була друга Джімова відпустка, яку він проводив в Англії; і цього року він цілком міг би спинитися в нас.
— Диво дивне, цей хлопець випередив нас усіх на голову,— бере всі перші призи! — казав він не раз.— Ти дивись, а коли починав, то завжди пас задніх.
Він ставився до Честера однаковісінько як і до тих спритних скакунів, що так гарно показали себе на перегонах (хоча ніколи не приходили першими), чи до полковника, котрий починав як звичайний солдат. Джім (може, тому, що сам був невдаха) симпатизував усім, кому доводилося виходити на герць, маючи нерівні шанси.
Честер (особливо коли переконався в тому, що Джім усіляко уникає мене) не заперечував, щоб він пожив трохи у нас. Саме тоді Нігерія була в центрі уваги, і хоча деякі радикали нападали на політику уряду, інші їхні спільники по партії підтримували її, вважаючи цілком слушним, що уряд залишив владу в руках у місцевих вождів (навіть тих, хто заплямував себе работоргівлею) і взагалі стоїть на позиціях націоналізму. Честер, котрий, звісно, стояв на урядовій позиції, хотів водночас одержати від Джіма ще й приватну інформацію про дійсну ситуацію в Африці.
66
Діти дуже любили Джіма, може, навіть дужче, ніж Честера, і не один Том, а й Селлі. Поважали вони, без сумніву, більше Честера, але вільніше почувалися з Джімом. У цьому (принаймні для мене) не було нічого дивного. Джім саме та людина, яких обожнюють діти, особливо якщо вона стрічається з ними тільки під час відпустки і лише й має клопоту, що розважати їх. В їхніх очах він був герой — адже він приїхав з первісної далечі, був чимось на зразок царка в Африці (титул, котрим Джім пишався й сам не менш, як його тубільці) і застрілив справжнього лева. Він навчав їх їздити верхи й пообіцяв подарувати Томові мисливську рушницю, коли йому мине п'ятнадцять років. А головне, хоч він і ставився до дітей дуже критично, надто до Тома, і розмовляв з ними набагато різкіше за Честера або й за мене, вони знали, що він не намагається їх повчати. І знали: якщо Джім лає Тома за надто довге волосся, а Селлі за те, що вона сердиться, коли я прошу її принести мені окуляри, він зовсім не хоче вчити нас, як напускати на себе вигляд добропорядності. Просто він вважає, що довге волосся й небажання зробити матері послугу — це «недобре».
Коли я змалювала йому сцену, яку влаштував нам Том, він страшенно розгнівався.
— О боже! — сказав Джім.— Він заслуговує на добрячого прочухана! Я так і знав, що ви його тут зіпсуєте. Старий Честер годен розбестити яку завгодно дитину. Він надто добрий. Очевидно, його самого так виховували; люди його класу завжди розбещують своїх дітей.
Джімове обурення мене вкрай перелякало, і я почала благати його нічого не говорити Томові; та він і слухати мене не захотів.
— Дурниці, пташечко, в таких випадках не годиться ховати голову під крило. Ви можете зіпсувати його назавжди. Виховувати — все одно, що об'їжджати жеребчика. Звичайно, не треба занадто часто смикати за повід, жеребчик може хвицнути, але й не можна попускати віжок, бо його відразу ж занесе на манівці. Я поговорю з містером Томом.