Улюбленець слави

Кері Джойс

Потім Том підвів руку і, вимагаючи тиші (тепер це вже був Честер у «релігійному» екстазі), дивлячись, як мені здалося, просто в мій бік (насправді, він не міг би розгледіти мене в тому темному закутку), подався вперед, заклав руки за спину під фалди фрака (виразно честерівський жест) і поволі мовив солоденько-ласкавим голосом:

— Друзі,— сподіваюсь, я можу назвати вас своїми друзями,— я лише скромний трудівник на божій ниві!

Тут він скорчив міну, таку неймовірно смішну й чудернацьку і водночас таку «честерівську», коли той вдавався до подібного тону,— що тепер уже більше скидався на Честера, ніж сам Честер. То була нещадна карикатура, викінчена,

огидна картина вульгарної, брехливої та спритної демагогії і лицемірства, злобства, пихи й чогось несказанно тваринного, якоїсь хтивої чуттєвості, милування власною гиддю,— такий набір усіх найгірших рис, що їх приписували Честерові найлютіші його вороги (до речі, це жорстока несправедливість, бо немає такої «публічної» промови, в якій би у зародку не можна було знайти усіх цих рис), що, на мій превеликий жах, мене раптом невтримно прорвало на сміх. У мене вирвався якийсь звук — чи то сміх, чи то зойк — а швидше, мабуть, таки насилу стримуване хихотіння. І, правду кажучи, від жаху чи від сорому, що я перебуваю в такому місці, що Том звертається прямо до мене, я раптом розгубилася. Це вже тепер легко писати, а як мені було тоді! Я притулила хусточку до обличчя і підвелася, щоб вийти; звісно, мої супутники підвелися разом зі мною.

І лише після цього, незважаючи на розгубленість і розпач, що огорнули мене, я зрозуміла: всі вони, за винятком, може, того, котрий мене запросив, добре знають, хто я. Проте моя поведінка їх немов анітрохи не здивувала: їхні обличчя лишилися незворушними, голоси — співчутливо-запобігливими. Вони заявили, що їдуть зі мною.

Грудка стояла у мене в горлі, я заперечливо похитала головою і зробила знак, що поїду сама,— вони, хвалити бога, не наполягали. Тільки джентльмен, який запросив мене, спитав дозволу провести мене додому, проте за всю дорогу не сказав і слова про той вечір, тільки зауважив, що в клубі було задушливо, і він з радістю звідти вирвався.

111

Сварити Тома — це мені завжди дорого коштувало. Я знаю, люди (і серед них Честер) вважали, що я розбестила хлопчика, проте я дивилася на все інакше,— змалку в нього все пішло шкереберть, не так, як в інших, отож він потребував особливої ласки й підтримки.

Тієї ночі я не склепила очей, незважаючи на снодійне (відтоді, як Честер захворів, він спав у себе, і я могла користуватися будь-якими ліками, на свій розсуд), і наступного дня, згадуючи величезний Томів успіх, я відчула не так задоволення, як страх за нього. Я знала, що мені конче треба з ним поговорити.

Том жив тоді не з нами, і ми рідко бачили його в себе. Він вибачався, що йому, мовляв, треба мешкати якнайближче до клубу, і наймав номери в маленьких готелях по сусідству. Я не могла йому за це докоряти — мешкати в нашому домі стало дуже нелегко. Після виборів навіть шпалери на стінах, здавалося, потьмяніли в атмосфері невдач і поразок. Але я, звичайно, знала, що насправді Том проводить ночі у Мей Бонд чи у котроїсь іншої акторки їхньої трупи. Мені не лишилося нічого іншого, як послати листа на адресу клубу, сподіваючись, що він таки потрапить йому до рук, і я дуже здивувалась, коли Том одразу ж прийшов.

Він уже знав, що я бачила його мініатюру, й увійшов до мене з тими словами, які завжди кажуть актори, коли друзі чи родичі приходять на їхні вистави: вони, мовляв, потрапили на невдалий спектакль, найгірший за тиждень. Чом я не попередила його заздалегідь? Він і не взнав би про мій прихід, якби другого дня вранці не зателефонував

би йому про це рекламний агент.

Я відповіла, що, сподіваюсь, про це не трубитимуть, принаймні газети? І зненацька Тома ніби прорвало — як я посміла так зневажити репертуар кабаре!

— Ти чудово знаєш — йдеться зовсім про інше,— відповіла я.— Просто я не хочу, щоб Честер дізнався про мій похід і про те, що я бачила, як ти його передражнюєш.

Але Тома (це траплялося з ним дуже рідко) вже взяла злість:

— Передражнюю? Його? Хто тобі сказав? Там нема й краплини схожого! 1 не могло бути! Я що, збожеволів? Невже ти справді вважаєш мене здатним на таку підлоту?

Він так люто напав на мене, що я була приголомшена. Його дивує, як узагалі можна знайти бодай щось спільне між Честером і цим «старим віслюком з рудими баками». Господи боже, хіба ж я не знаю, як він ставиться до батька — єдиної справді великої людини у всій цій міністерській гоп-компанії?

Він так і знав, мовив Том гірко, що я буду незадоволена, навіть якщо він просто вийде на сцену у фраку. Може, йому взагалі зняти цей номер,— лише тому, що він — син свого батька?

І з тією ж гіркотою в голосі провадив:

— А я думав, ти зрадієш з того, що в мене з'явилася бодай якась справа. Ти ж бачиш, у всіх цих офіцериків вітер свистить у кишенях, а мені платять непогані гроші. Ти завше гризла мене за те, що я не шукаю роботи, а тепер, коли я її знайшов, знову незадоволена.

Обурення його було таке щире, що була мить, коли я вже ладна була вилаяти себе за надмірну підозріливість. Справді, подумалося мені, Том просто показав на сцені досить поширений тип політика. Але в пам'яті моїй знову постав створений ним образ — з усіма найжахливішими подробицями. «Принаймні Том намагається не бачити того, що він сам робить,— подумала я,— напинає червоного носа й бакенбарди не лише для публіки, а й для самого себе».

І я зрозуміла (дивно, як це не спало мені на думку раніше), що іншої позиції у Тома бути й не могло: якби він признався навіть самому собі, що імітує Честера, то змушений був би відмовитись від виступів. І я нагадала собі, що коли Том і мав якісь пільги як Честерів «син», то, з іншого боку, саме походження завжди було для нього нещастям.

Сперечатися далі в такому дусі я вже не бачила резону і, змінивши тактику, сказала (єдиний засіб хоч якось вплинути на Тома),— можливо, вся біда в тому (а людину завжди легко ввести в оману), що він показує свого державного діяча лібералом,— чом би не дати спокій бідній ліберальній братії?

— Це не політичний номер, я взагалі ні на кого не нападаю.

— Але все одно надто нечесно використовуєш ситуацію, коли всі разом люто нападають на лібералів, які, між іншим, блискуче урядували і, як не кажи, виграли війну! А якщо мир виявився не такий, як нам хотілося, то хіба вони винні?

Мої доводи його ще дужче обурили. Він сказав, що я, вочевидь, просто не хочу розуміти, в чому сила його таланту,— він актор, і його покликання —«грати на сцені людей, яких завгодно людей,— різних! І дбати він має лише про те, щоб відтворити їхні характери та риси якнайкраще, якнайповніше!»

— Я не вимагаю від тебе компліментів, але ти принаймні могла б оцінити мої старання. Між іншим, я знаю, що кілька видатних критиків оцінили — і досить високо.

І тоді, відчувши, що він чекав од мене зовсім іншої реакції, я почала хвалити його,— сказала, що й сама, без якихось там критиків, розумію, який він гарний актор. Адже я бачила його на сцені і, крім того, переконалась, що він улюбленець публіки.