Unknown

Andriy

Минуло кілька тижнів, і ось якось увечері, коли Матильда, як завжди після школи, чаювала з міс Гані на кухні «Червоного дому», вона раптом сказала:

— Зі мною сталося щось чудернацьке, міс Гані.

— Розкажи мені, що саме, — попросила міс Гані.

— Сьогодні зранку, — пояснила Матильда, — я просто так, для цікавості, спробувала пересунути щось очима — і не змогла. Ніщо не рухалося. Очі навіть не стали гарячі. Ця енергія мене покинула. Здається, я її назавжди втратила.

Міс

Гані старанно намастила скибку хліба маслом і поклала зверху полуничного варення.

— Я сподівалася, що так воно й станеться, — сказала вона.

— Справді? Чому? — здивувалася Матильда.

— Це тільки моє припущення, — завагалася міс Гані, — але ось що я думаю. Коли ти була в моєму класі, то просто не мала чим зайнятися, не мала жодних серйозних перешкод, які треба було долати. Твій чудовий мозок просто дурів без достатньої для нього напруги. Він аж кипів і шаленів у твоїй голові. Там зібрався величезний згусток енергії, яка не мала виходу, і тобі якимось чином вдавалося викидати цю енергію крізь очі, примушуючи рухатися різні предмети. А тепер усе змінилося. Ти зараз у найстаршому класі, де борешся за першість з дітьми, більше ніж удвоє за тебе старшими, і вся твоя розумова енергія знаходить собі застосування на уроках. Твій мозок уперше працює з повною віддачею — і це чудово. Ще раз попереджаю, що це лише припущення, до того ж, можливо, безглузде, хоч, мабуть, не таке вже й далеке від істини.

— Добре, що так сталося, — сказала Матильда. — Я б не хотіла все життя бути якоюсь чудодійницею.

— Ти й так багато зробила, — мовила міс Гані. — Мені й досі важко повірити, що ти все це зробила заради мене.

Матильда, що сиділа на високому ослінчику за кухонним столом, поволі жувала хліб з варенням. Їй так подобалися ці вечори з міс Гані! З нею було так затишно, і розмовляли вони майже як рівні.

— А ви знали, — раптом запитала Матильда, — що мишаче серце б’ється зі швидкістю шістсот п’ятдесят ударів на секунду?

— Не знала, — всміхнулася міс Гані. — Це просто дивовижно. А де ти це вичитала?

— В одній бібліотечній книжці, — відповіла Матильда. — І це означає, що воно калатає так швидко, що просто неможливо розрізнити окремі удари. Чути, мабуть, тільки дзижчання.

— Мабуть, — погодилася міс Гані.

— А з якою швидкістю, на вашу думку, б’ється серце їжака? — не вгавала Матильда.

— Скажи мені, — знову всміхнулася міс Гані.

— Не так швидко, як мишаче, — повідомила Матильда. — Триста ударів на хвилину. І все одно, хіба б ви могли подумати, міс Гані, що воно може так швидко калатати в тварини, яка так повільно пересувається?

— Ніколи б не подумала, — зізналася міс

Гані. — А в інших тварин?

— Візьмімо коня, — сказала Матильда. — У нього серце б’ється помаленьку. Всього сорок ударів за хвилину.

Ця дитина, подумала міс Гані, усім цікавиться. З нею ніколи не нудно. Мені це подобається.

Так вони сиділи й розмовляли на кухні ще цілу годину чи й довше, аж урешті, біля шостої вечора, Матильда попрощалася й пішла до батьківського дому, відстань до якого можна було подолати пішки хвилин за вісім. Коли підійшла до воріт, то побачила біля них великий чорний «мерседес». Вона не надала цьому значення. Біля батькового будинку незрідка стояли якісь дивні машини. Та коли зайшла в коридор, то побачила там цілковитий хаос. Мати й батько панічно запихали у валізи одяг та різні речі.

—

Що це тут діється?! — вигукнула дівчинка. — Що сталося, татку?!

— Їдемо звідси, — буркнув містер Вормвуд, навіть не глянувши на неї. — За півгодини вирушаємо в аеропорт, тож не гай часу й збирайся. Твій брат уже все нагорі позбирав. Ворушися, дівчино! Не стовбич!

— Їдемо? — перепитала Матильда. — А куди?

— В Іспанію, — відповів батько. — Там кращий клімат, ніж у цій паскудній країні.

— Іспанію?! — крикнула Матильда. — Я не хочу в Іспанію! Мені подобається тут, і я люблю свою школу!

— Роби, що тобі звеліли й не сперечайся, — огризнувся батько. — Мені й без тебе вистачає мороки!

— Але ж татку... — не вгавала Матильда.

— Цить! — гарикнув батько. — За тридцять хвилин виїжджаємо! Я не хочу спізнитися на літак!

— А це надовго, тату? — вигукнула Матильда. — Коли ми повернемось?

— Ніколи, — буркнув батько. — Все, годі вже, йди звідси! Мені ніколи!

Матильда розвернулася й вийшла з дому. Одразу за ворітьми кинулася бігти. Помчала прямісінько до міс Гані й добігла до її дому менше ніж за чотири хвилини. Вбігла на подвір’я і враз побачила міс Гані, що стояла біля будинку серед трояндових кущів і підстригала їх садовими ножицями. Вона почула шурхіт Матильдиних кроків на гравії, випросталася й вийшла з трояндових кущів назустріч дівчинці, що бігла до неї.

— Моє дитятко, що трапилось?! — вигукнула вона.

Захекана, розпашіла Матильда зупинилася.

— Вони виїжджають! — закричала. — Вони подуріли й пакують валізи, і через тридцять хвилин летять до Іспанії!

— Хто саме? — спокійно перепитала міс Гані.

— Мама й тато, і брат Майкл, і вони кажуть, що я повинна їхати з ними!

— Тобто на канікули? — уточнила міс Гані.

— Назавжди! — залементувала Матильда. — Тато сказав, що ми ніколи не повернемося!

На мить запала тиша, а тоді міс Гані промовила:

— Чесно кажучи, мене це не дуже дивує.

— Тобто ви знали, що вони їдуть? — не повірила своїм вухам Матильда. — Чому ж ви мені не сказали?

— Ні, дорогенька, — заперечила міс Гані. — Я не знала, що вони їдуть. Але все одно ця новина мене не дивує.

— Чому? — вигукнула Матильда. — Будь ласка, скажіть, чому. — Вона й досі ще важко дихала після стрімкого бігу, шокована всім, що сталося.

— Бо твій батько, — пояснила міс Гані, — пов’язаний з шахраями. Про це знає все село. Я припускаю, що він перепродував крадені автомобілі, які йому звозять з усієї країни. Він серйозно в цьому замішаний.

Матильда дивилася на неї з роззявленим ротом.

Міс Гані вела далі:

— Різні люди звозили крадені машини в майстерню твого батька, а він міняв номери, перефарбовував їх у інші кольори і все таке інше.

А тепер, мабуть, хтось попередив, що за ним стежить поліція, тому він і тікає в Іспанію, де його ніхто не дістане. Він роками переводив туди гроші, й там уже все готове до його приїзду.

Вони стояли на газоні перед симпатичним будинком з червоної цегли, з потемнілою від дощів та снігів старенькою червоною черепицею, з височенними димарями на даху. Міс Гані усе ще тримала в руці садові ножиці. Стояв теплий золотавий вечір, і десь неподалік виспівував чорний дрізд.