Unknown
Шрифт:
Я давав Авері останні настанови щодо приїзду до Адама, ще раз розповідав, як важливо не схибити і дістатися цього притулку. Дівчина наче й слухала, але погляд її був направлений на зелений ліс за вікном. Вона милувалася природою і навіть трохи дратувала своєю байдужістю до моїх слів.
– Які у вартових надприродні сили? – запитала дівчина, доївши свою страву.
– Я тобі вже розповідав…
– Забула… – промовила чорнявка та стала ще задумливіше дивитись крізь вікно, не звертаючи на мене увагу. – Повтори ще раз, будь ласка. Я забула.
– Еллі має здібність… –
– Щось трапилося? – нарешті подивилася вона на мене.
– Не може бути… – не вірив сам тому, що відчував.
– Що? – збентежилася дівчина.
– Вони тут!
– Хто? – кричачи задала питання Авері, хоча й сама здогадалася, про кого я говорю.
Троє силуетів безсмертних з’явилося у моїх думках. Вони якимось чином опинилися на нашому потязі, мабуть, застрибнули на ходу. Двоє силуетів видались непростими, їх власниками були вартові. Пригадуючи розмову з Еквіджем, не виникло сумнівів, що один з них належить Кеффові. Щодо третього силуету я не вагався – це був сам Престон. В мене не вкладалося у мозку, чому Еквідж прибув саме зараз: ще й повноцінного тижня не пройшло від моменту, як я вирушив у подорож на завдання, а він вже насмілився мене переслідувати, Террі ж бо казала, що перше своє вбивство виконувала двадцять шість днів. Раз Престон прибув з Кеффом, я знав, що той має своїм холодним доторком зробити мене скам’янілим, безпорадним, а інший вартовий має на меті вбити Авері. Хоча Кефф може зробити ці дві справи самотужки, тому роль ще одного вартового викликала сумніви.
Я відчував силуети, як тільки вони опинилися на потязі. Спочатку вони були далеко, напевно у чотирнадцятому вагоні, але невпинно наближалися. «Діяти потрібно негайно!» Авері охопила тиха паніка. Вона, зневірившись, почала повторювати собі, що настав кінець.
– Ще ні! – відповів. – Послухай! Рушай у бік голови поїзду. Накинь весняний плащ і знайди собі вільне місце у одному з вагонів. Вдай, що ти пасажирка і, прошу тебе, не панікуй так, я не дозволю тебе скривдити, пам’ятай це! Веди себе обережно, вони знають тебе в обличчя! Не смій кричати і здаватися!
– Можливо, ми краще вистрибнемо з вагону? Ти ж зможеш викинути мене обережно, аби при цьому не забилася!
– Є безпечніша ідея, довірся мені.
– Але…
– Немає часу! Розділяймося!
– Не хочу!
Я силоміць підвів Авері зі стільця вагону-ресторану і направив у бік, протилежний наближенню безсмертних.
Я поспішав назустріч своїм друзям-ворогам. Біг крізь вагони, намагаючись виграти трохи часу для Авері. Я знав, що потрібно робити, навіть кілька варіантів нашої розмови продумав, надіявся на те, що мої слова спрацюють.
Ми зустрілися у дев’ятому вагоні, в якому налічувалося максимум чотири людини. Я застиг на місці, коли побачив напроти себе Еквіджа, Кеффа і Террі. Вони також зупинились. Ми знаходились на відстані шести метрів один від одного. Двоє вартових були одягнені у термовбрання, яке було майже точною копією наших тренувальних костюмів. «Вони прийшли сюди явно не тренуватися!» Вираз обличчя Престона аж ніяк не нагадував втішний, він був більше розлючений, гнівний.
– Привіт, друже… –
– Доброго дня! – сміливо відповів, позираючи на Кеффа та Террі.
– Де вона?
– Ви про Авері? – глузливо перепитав. – Чому ви думаєте, що вона тут. Її тут немає, я заховав її від вас!
– Не дражнися, Версе… – лагідним голосом попросила Террі. Мені поки не була відома причина, з якої її також Престон взяв із собою. – Ти робиш лише гірше…
– Ми знаємо, що вона тут! Інакше ти б не примчав до нас так швидко… Прибіг затримати? Для чого? – продовжував наголошувати Престон, але вже не таким гнівним тоном.
– Я викинув її з потяга… І примчався сюди, щоб в неї було більше шансів віддалитися від поїзда… – продовжував я безнадійно брехати, але більше неправдивих відповідей вигадати не зміг.
– Я не вірю, що ти викинув таку… Смертну дівчину з потяга. Та ще й у ліс! А якщо її там вовки з’їдять! – продовжував глузувати він.
Єдиним, хто не встрявав у нашу розмову, взагалі поводився байдуже до наших з Престоном суперечок, був Кефф. Він спокійно, проте з помітним презирством дивився на мене. А от Террі виглядала пригніченою, але більше через те, що не знала, який бік дискусії прийняти – мій чи Еквіджа.
– Годі тобі, Престоне, йому і так нелегко, пам’ятаєш, коли я знаходилась у такому стані! – гнівно мовила вона до нього. – Версе, ти знаєш, що сьогодні має статися. Якщо ти цього не зробиш… Ти лише усе погіршиш! Прошу тебе, заради Еллі, хоча б дай нам владнати ситуацію, не заважай! Послухайся мене!
– Я не дозволю вам її скривдити! Це ви чините невірно – не я! Ви займаєтеся злочинами!
– Найбільший мій злочин – те, що я доручив тобі завдання вдруге! – не вгавав Еквідж.
Пасажири, які знаходилися у вагоні, з острахом слухали нашу розмову, від боязкості вони самі опустилися зі своїх крісел на підлогу.
– Версе, ти потрібен нам, а ще дужче ти потрібен Еллі, – відстоювала Террі. – Ми пробачимо тобі, що ти не виконав завдання, але не зациклюйся, це не приведе до добра. Ти нічим не в змозі допомогти цій дівчині. Неважливо чи це дійсно станеться, але запевняю тебе, душа її помре навіки. Ти ж не бажаєш цього?
Я задумався над останніми словами Террі і відразу ж зрозумів для чого Престон її взяв з собою, точніше більше ймовірно, що вона сама напросилася в компанію, аби спробувати ще раз переконати мене припинити опиратися призначенню. Розгадавши її підступний план, я був трохи обурений.
– Я не вірю вам, не дозволю цьому трапитися! – з виряченими очима твердо й вперто наголосив.
Террі теж трохи задумалась і приречено відповіла:
– Тоді вже нічим не зможу тобі допомогти… – похилила голову.
– Ось ми все й вияснили, – зирнув Престон на Террі, а потім на мене. – Від долі не втечеш, Верселю.
Він подивився на Кеффа, той мовчки стягнув пальчата зі своїх рук. Якби Кефф торкнувся мого тіла, я б перетворився на нерухомого бовдура і нічим би не допоміг Авері, проте Кефф не поспішав практикувати на мені свою силу. Без наказу Престона нападати, він не зробить жодного кроку – такий відданий своєму наглядачу.