Урізька готика

Пагутяк Галина

А Юліан пішов до свого тимчасового пристановиська. Втім, ніколи не потребував власного дому, бо той прив’язав би його до себе. А коли немає дому, то й звідки взятися сім"ї? Те, як він закінчить своє життя, не надто його цікавило. Іноді здавалось, що життя триватиме вічно, як виняток з правила. Він не міг уявити власної смерті, а те, чого не можна уявити, не існує. Юліан йшов темним селом, часом трапляючи черевиком у воду, і був цілком із себе задоволений. Отець Антоній на якийсь час примирив його зі священницьким станом, поліпшивши думку про нього. Лишалася ще інтрига з дивакуватим дідичем, котрий спав удень. Можливо, він їх ще прийме.

У корчмі світилося, але Юліан туди не пішов, бо знав, що там діється. Він ніколи не фотографував п’яних людей, бо це було б нечесно. У лічницях [168] для умислово [169]

хворих часом використовують дзеркало, щоб пацієнт подивився на себе збоку, однак цей метод допомагає далеко не всім. Він не фотографував також безнадійних божевільних, бо в них не було навіть душі. Можливо, від цього картина світу була неповною, проте націлювати об’єктив на людей, котрі не можуть себе захистити, вважав аморальним.

168

лікарнях

169

душевно

Утім, біля корчми він трохи затримався, сподіваючись, що звідти вийде Влодко. Звідкись з’явилася стара згорблена жінка і пішла просто на нього. Юліан відступив убік, бо напевно бабця була трохи підсліпувата, хоча йшла досить упевнено.

— Слава Йсу! — привітався до неї Юліан, але жінка навіть не повернула голови. Може, ще й не дочувала

Ніде вже не світилося, лише в корчмі, і далі, в панському домі. Пан дідич не спав, чому б не нанести йому візит? Юліан уявив собі, як відчиняє хвіртку і ступає на алею, всипану листям. Пес! Ну, звісно, по оборі [170] бігає лютий пес, може, й два. Але, якби вдалося заприязнитися з псом, він відчинив би двері й увійшов би до просторого передпокою з підлогою, викладеною кольоровими плитками, й побачив дворецького, що дрімає…

170

подвір!ї

Юліан позіхнув і пішов швидше. Ще якісь люди стрінулись йому на темній дорозі, але ні вони не обзивались до нього, ані він до них, обачно тримаючись краю. Він подумав, як можна віднайти свою хату, коли так темно. Не інакше, як тим особливим чуттям, що ним наділені сліпі. Для нього було б жахливим заблукати в такому темному місці.

Двері зачинились за паном Болеславом. Він вийшов нині на присмеркове подвір’я, бо не падав дощ, і відразу звернув у сад, сумний, безлистий, сплаканий. Зрештою, він більше дивився собі під ноги. Посеред саду був ставок з темною, вистояною водою, наче око, яке взимку, напевно, виглядало, ніби вкрите більмом. Чиясь пуста забаганка. Болеслав обійшов ставок довкола і зупинився під одинокою старою вербою, трохи постояв, а відтак наблизився до огорожі, за якою з пагорба відкривався вид на ріку з чорним мостом. Звідти можна було бачити далеко, але за туманом усе ховалося, крім мосту, піднятого високо над водою. Він виглядав з-за огорожі як дитина, котрій заборонено виходити за межі подвір’я. Колись у дитинстві він бачив подібний сад, але дивився на нього з іншого боку паркана, і через те чужий сад видавався йому раєм. У тому саду все цвіло й цвіт опадав урочисто й смутно, наче грав роль у містерії, що звалася «Весна». А в цьому скорцюбились голі дерева, і в землі й під корою спало безліч дрібних істот, яким ніхто не зміг би заподіяти кривди. Коли випаде сніг, стане ще затишніше. Це станеться незабаром і надвечір. Несила витримати цього сліпучого снігового сяйва.

Хто бачив би зараз цього чоловіка, згорбленого, у чорному сукняному плащі, який стояв серед понурого саду, то пригадав би собі птаха, що відбився від зграї. А якби в нього не вистачило фантазії, то подумав би: не чоловік, а чорна пляма. І був би ближчим до істини. Пан Болеслав — се була чорна діра, в якій зі свистом зникає світ. Повітря згустилося довкола нього, а легкий подмух вітру приніс запах гірського снігу.

Петро вернувся розтривожений, думав, що не засне цієї ночі. Втім, завтра він побачиться з отцем Антонієм коло церкви. У хаті світилося, як вовкові в зубах, але світилося, і хлопець чекав на нього, читав старий календар, лігши грудьми на стіл. Він з острахом подивився на батька, але Петро відвів очі, щоб не зрадити своєї радості від того, що з Орком все добре. Після того, що сталося, він боявся заходити до хати, де нікого нема.

Обоє згодились на тому, що завтра підуть до церкви, а потім на цвинтар. Петро не признався, що вже був там нині

бо не вважав се за справжні відвідини. То була не зовсім вдала спроба зняти тягар з душі, а мав би знати, що се не робиться скоро й легко. По вечері Петро ліг знову на лаві, а не на ліжку. Коли велика родина, то звикаєш, що на одному ліжку народжуються і вмирають, але дві смерті за півроку викликали у нього відразу до постелі. Спочатку сон не йшов до нього, Петро не міг викинути з голови слова, призначені для отця Антонія. Все-таки не був богословом, а звичайним сільським хлопом, що не міг дати собі раду з болем у серці. Він помолився, укрився ще одною веретою, бо від вікна тягло холодом, й заснув. Точніше, перебував між сном і дрімотою, коли людині часом ввижаються дивні образи і вчуваються голоси, особливо, збуреній очікуванням. Очі мав заплющені, голову втиснуту в подушку, коли до нього раптом долинув смутний спів без слів. Годі було передати ті розпач і безнадію, хіба що порівняти з чорною порожнечею, у якій не може нічого зродитися і нічого не може вмерти. Той спів заманював, притягував до себе, і було у ньому навіть щось приємне, солодке. Однак, жива душа мусила противитися тій незнаній силі, у чиїй природі було щось надлюдське й несправедливе. Петро розплющив очі й стиснув кулаки, аж нігті вп’ялися в долоні. Він зрозумів, що цей спів кличе його кудись, призначений йому. «Як же так? — думав він. — Чому я мушу кудись іти? Чому — я?» Мелодія була проста, тягуча, то здіймалась догори, то сковзала вниз, наче по мокрому жолобі, повторювалась одним і тим самим голосом. Він міг заклястися, що вже колись чув її, можливо, навіть ще в утробі матері: була ніби замкнена і просилася вийти разом з тілом. Петро сів і визирнув у вікно. Там було світліше, ніж у хаті. З вікна було видно частину городу й пліт. На городі стриміли тички з рештою фасолі, яка так і не пристигла, а зразу за нею — три темні постаті. Облич він не міг розгледіти, але виглядало так, мовби ці три постаті кличуть його співом.

Петро впав на подушку, притис долоні до вух. Ніколи ще не чувся таким безборонним у власній хаті. Він не знав, хто то був, здогадувався, що причина у ньому самому, а тому він нікуди не дінеться. У голові билася одна думка: аби Орко не почув того, що чує він, бо це зробить їх обох нещасними. Попри все він мав надію, що то йому привиділось і не матиме продовження.

Ненависть з’їдала пана вчителя, і те, що відкривалося людським очам, було лише сухою шкаралупою, всередині якої розгорявся вогонь. Він подер на дрібні кавалки картку, що залишив фотограф, щоб пропав навіки, й спалив. Те саме він зробив би з тими панами, котрі волочилися по селі. Нероби!

Мусив завтра вибиратися до Самбора, аби ніхто з них не шарпав його двері. Можна буде заночувати у швагра, хоч то добра скотина, клятий бакалійник. Заріс салом, як свиня. У цьому світі не було жодної людини, котру би пан Гнат любив. Від тих, хто намагався його полюбити, він тікав. Намагався говорити до всіх тихо, рівно, без жодного виразу на лиці. Інакше, як міг би обманути тих простюхів?

Заспокоювався лише коло горівки, дешевої, паскудної, їхньою з Лейбою таємниці, що обидва називали «ліком», бо хіба то не лік для такого чоловіка, що вже не має в жилах краплі крові, а лиш чистий алкоголь? Він був певний, що ніхто в селі не знає про його хворобу, але ті двоє… Хто знає, ким вони є насправді? Куди він піде, як його виженуть зі школи? Ні крейцара за душею.

Втім, якби йшлося лише про роботу. Могли статися речі ще страшніші. Бо часом приходив до вчителя гість і руйнував його єдину фортецю — ненависть. Сей диявол у людській подобі приходив завше уночі й розповідав жахливі речі. Він не міг від нього нікуди сховатись: руки самі тягнулись відкрити засув. І хоч би раз приніс з собою горівки чи якогось панського напою… Ніколи не приносив. І сам не пив. То була стріча вогню й води. Гнат поринав у самі глибини пекла й звідти слухав той голос. Що є гіршого, ніж коли нема куди втікти?

Якби була жива його Софійка, того не було б. Але з роками пам’ять про небіжку робилась все тоншою, ставала як папір. Кожного разу, як Софія приходила до нього у сні, мовчала. А се вже років три не снилась. Можна було би піти до сповіді, але ксьондза Мацея зі Самбора він не терпів, і віри в ньому не було навіть з гірчичне зерно. Тому й не ходив до отця Антонія шукати помочі. Не мав сили навіть накласти на себе руки, бо від того душа ще більше би страждала. Його мозок, обпечений алкоголем, був занадто немічний, аби спізнати природу ненависті. Про таких, як пан Гнат, можна сказати: їм ніде не буде добре на землі, лиш під землею. Він запорпувався у землю вже не стільки свідомо, скільки за інерцією, і вже лишилося зовсім небагато, аби міг сховатися там назавше.