Відчай
Шрифт:
Ісаєв відчув тоді щасливе полегшення, заснув без снотворного, але на ранок прокинувся з тією ж самою думкою: «значить, ти все простив? Ти все забув, як тільки тебе поманили пальцем?»
Але тоді він уже знову мав право дискутувати з самим собою, і тому він різко заперечив собі: «Мене поманили не пальцем, я не проститутка, мене відкрито повідомили, що були репресії і що з приходом нового наркома Берії минуле кануло в Лету: Марат — Дантон — Робесп'єр, революція не буває безкровною…»
— Я не відповідатиму на ваше запитання, містер Макгрегор…
Той кивнув,
— Прізвища, імена, роки і місця народження ваших батьків?
— І на це запитання я не відповідатиму.
— Ви член якоїсь профспілки, партії, пацифістської організації?
— Прочерк, будь ласка…
Макгрегор усміхнувся:
— Як мені відомо, поняття «прочерк» властиве тільки тоталітарним державам. Ми дотримуємося традицій. Я мушу записати вашу відповідь.
— Я не відповім і на це запитання.
— Ім'я і дівоче прізвище дружини?
— Я не відповідаю.
— У вас є діти?
— Не відповідаю…
Макгрегор перегорнув сторінку, знову закурив і сказав:
— З найнуднішими запитаннями ми покінчили, тепер перейдемо до діла.
Він відкрив другу папку, вийняв звідти фотографію Штірліца, кимось зроблену в Швейцарії біля пансіонату «Вірджінія», коли він шукав нещасного професора Плейшнера.
— Знаєте цю людину?
— Чимось схожа на мене…
— Але це не ви?
— Ні, це не я.
Макгрегор підсунув папку:
— Подивіться: там є ваші фото у формі, разом з Шелленбергом у Лісабоні, дані з вашої особистої справи, характеристики…
Все правильно: Макс фон Штірліц, штандартенфюрер СС, істинний арієць, відзначений нагородами фюрера і подяками рейхсфюрера, відданий ідеям НСДАП. Характер нордичний, стійкий, спортсмен, зв'язків, які його порочили б, з ворогами рейху не мав, родичів за кордоном нема, прізвища не міняв, ніхто з близьких не був заарештований гестапо…
— Цю людину знаєте? — посміхнуся Макгрегор. — Чи потрібні очні ставки?
— Я б не відмовився від очних ставок.
— Ви їх матимете. Але після того, як ми закінчимо нашу розмову.
— Містер Макгрегор, розмови не вийде. Я не відповім на жодне ваше запитання.
Той похитав головою:
— На одне відповісте: як ви себе почуваєте після такої бридкої подорожі? Прийшли до тями?
— Так. Трохи.
— Лікар не потрібен?
— Ні, спасибі.
— Якщо вас це не обтяжує, то закотіть рукав сорочки, я хочу сфотографувати номер вашого есесівського татуювання.
Ісаєв, повагавшись якусь мить, зрозумів, що відмовлятися безглуздо, закотив рукав, дав сфотографувати татуювання — невивідно-в'їдливу: тисячолітній рейх не допускав навіть думки про можливий крах, усе робилося на віки, міцно.
…А потім у цю кімнату з металевими важкими віконницями ввели штурмбанфюрера СС Ріббе з гестапо — дуже схуд, костюм теліпається, очі порожні, нерухомі, мляві руки висять уздовж тіла.
— Ви знаєте цю людину? — звернувся до нього Макгрегор.
— Так, прекрасно знаю, — монотонно-завчено відрапортував
— Вам доводилося працювати зі Штірліцем?
— Ні.
— Дякую вам, — з традиційним оксфордським придихом шанобливо мовив Макгрегор, — можете йти до себе.
Потім ввели Воленьку Пімезова, колишнього помічника Гіацинтова, начальника владивостоцької контррозвідки в двадцять другому — останньої обителі білої Росії…
— Знаєте цю людину?
Воленька був на відміну від Ріббе справжнім живчиком з сяючими очима, худий, але не змарнілий, на Ісаєва дививсь із захопленим інтересом:
— Господи! Максим Максимич! Скільки літ, скільки зим! І ви тут!
— Містер Пімезов, — несподівано різко, немовби злякавшись чогось, перепинив його Макгрегор, — будь ласка, без емоцій! Відповідайте тільки на мої запитання! Ви знаєте цю людину?
— Звичайно! Це Ісаєв, Максим Максимович… — Макгрегор звернувся до Ісаєва:
— Вам знайома ця людина?
— Ні.
— Містер Пімезов, — меланхолійно вів далі Макгрегор, — коли, де і за яких обставин ви познайомилися з людиною, яку маєте впізнати?
— Максим Максимович Ісаєв був відповідальним секретарем газети пана Ванюшина у нас у Владивостоці починаючи з двадцять першого…
Ісаєв відчув, як стисло серце, згадав здорованя Ванюшина, його очі, повні сліз, коли він у номері хабаровського готелю, розвалившись на шкурі білого ведмедя — найліпшій прикрасі трикімнатного люксу, — дав йому заміточку з газети: «Ви прочитайте, прочитайте уважно, Максиме Максимовичу! Чи хочете, щоб я? Вголос? Виразно? Га? Будь ласка: «Учора в мирового судді слухали справу кореспондента іноземної газети, якого звинуватили в порушенні громадської тиші… Кореспондент цей, Фредерік Раннет, сказав своїм гостям-іноземцям у ресторані, що в Росії можна будь-кому дати по фізіономії і тільки заплатити за це штраф… Побившись об заклад, Раннет підійшов до лакея Максимова і дав йому ляпаса. Суд присудив Раннета на сім днів арешту»… Ну?! Як?! І заголовочок: «У Росії все можна!». У нас усе можна, воістину! Он мені недавно наш прем'єр Спиридон Діонісійович Меркулов викладав своє кредо: «В репресіях супроти політичних противників дозування не потрібне, друже мій! Той стане у нас великим, хто пустить кров вчасно і до діла — тоді нехай її хоч річки ллються… Це немовби звільнення від хвороби, це як високий тиск знизити, людську пристрасть утихомирити! Головне — ворогів назвати, від них біда, не від самих же себе?!»
— Що ви можете сказати про діяльність Ісаєва? — Макгрегор дивився на Пімезова з легким презирством.
— Чудовий журналіст, «перо номер два», його боготворили в Примор'ї…
— Що можете додати до цих показань?
— Те, що протягом останніх семи місяців, перед тим як банди Червоної Армії увійшли у Владивосток, ми ретельно стежили за Максимом Максимовичем, підозрюючи його, і не без підстав, у тому, що він — лазутчик червоних.
Макгрегор обернувся до Ісаєва.
— Заперечуєте?