Відчай

Семенов Юлиан Семенович

— Не знав. РСХА таких відомостей не мало…

— Британські служби вміють зберігати свої таємниці, — сказав Валленберг, й Ісаєв одразу відзначив, яка небезпечна ця його фраза: почнуть мотати, звідки йому це відомо… Якщо не гестапівський шпигун, то британський — а їм все одно…

— Далі, — вимогливо перебив Валленберга Максим Максимович.

Той здивовано знизав плечима: мовляв, що я сказав необережного? І продовжив:

— Так от, Рузвельт зволікав… Чому? Для мене це досі загадка. Лише після того як стало відомо, що гітлерівці спалюють п'ятнадцять тисяч євреїв щоденно, Білий дім завагався і державний департамент створив «Комітет допомоги біженцям війни». І оцей «Уор реф'юджі борд» передав з свого бюджету мільйон доларів організації, що розподіляла талони на їжу й на житло серед євреїв, які втекли від Гітлера: тут її називають «Джойнт», ми називали «Об'єднаний розподільний комітет»… Мою кандидатуру, — мовляв, готовий допомогти врятувати нещасних, — запропонував представник «Борд» у Швеції, — бо Америка, будучи в стані війни, не могла послати в Угорщину свою людину, аби заступитися за євреїв, приречених

на знищення. У Стокгольмі всі знали, що я відмовився вести банківські операції, хоч і досяг успіхів у цьому в Палестині ще до війни. Банкір — справді професія циніків, — Валленберг зітхнув. — З Південної Африки — я там також вів справи нашого банку «Енскілд» — дідусеві прислати листа, що, мовляв, я талановитий і все таке інше, чудовий організатор, але для справжнього банкіра надто вже великий фантазер… Словом, «Борд» депонував у нашому сімейному банку «Енскілд» сім мільйонів доларів для врятування угорських євреїв, яких Гітлер, відчуваючи наближення краху, наказав знищити. Було літо сорок четвертого, Червона Армія наступає, союзники висадилися в Європі, фінал війни, кінець нацизму…

— Гітлер не вважав, що війну програно навіть у березні сорок п'ятого, — заперечив Ісаєв. — Він же був фанатиком.

— Я також був фанатиком, коли рятував євреїв від знищення…

— Ви не були фанатиком. Ви просто виконували свій людський обов'язок… Фанатизм Гітлера йшов не від ідеї, а від параної й самозакоханості… Ну, далі?

— А далі я приїхав у Будапешт… Це було дев'ятого липня сорок четвертого… Приїхав як секретар шведського посольства з гуманітарних питань. І саме тоді там почав свою активність оберштурмбанфюрер СС Ейхман. Я хотів урятувати євреїв, а він хотів спалити їх у Освенцімі… Як солому… Сотні тисяч… З дітьми, з вагітними жінками… Я купив — долари ж у мене були — багато будинків у Будапешті, таким чином, в угорській столиці з'явилося шведське нерухоме майно — спробуй торкнутися власності нейтральної держави! А потім я почав видавати євреям шведські паспорти… Ви не уявляєте собі, що творилося в шведській місії і в мене, на вулиці Мінерви, де я відкрив свій відділ! Десятки тисяч нещасних обложили мої двері, жах, жах! У мене досі у вухах цей страшний зойк тисяч людей… Я був наївним ідіотом, ви навіть не уявляєте, яким наївним я був, коли зібрав нараду представників міністерства внутрішніх справ Угорщини, нацистів та керівників єврейської общини… Ейхман вимагав негайної депортації, а я сподівався на здоровий глузд… Але я знав від угорців, що адмірал Хорті нарешті зрозумів: війну програно… Більше того, шеф будапештської жандармерії Ференці сказав мені:

«Валленберг, я в захопленні від вашої ідеї зі шведськими паспортами й охоронними листами для євреїв… Думаю, Хорті погодиться визнати цей крок вашого уряду правомочним…» Він же потім і шепнув мені: «Хорті послав своїх людей до Москви на другий день після того, як Румунія повернулася до росіян і оголосила війну Гітлеру й нам… Він згоден підписати мир, але цей мир має бути почесним, інакше нація не прийме його…» І почалася політична гра в поступовість: поки люди Хорті пробиралися до Москви, адмірал змінив свого прем'єра. В крісло сів Геза Лакатош, ліберал, але в першій же промові запевнив усіх, що Угорщина продовжуватиме боротьбу проти російського більшовизму й американського єврейства… А тоді не можна вже було грати… Треба вміти вчасно діяти: втрата часу — непоправна втрата, особливо в політиці.

Ісаєв лагідно всміхнувся:

— І в коханні.

Валленберг важко зітхнув і повторив:

— І в коханні. Правильно… І от німці щось зрозуміли, і в Будапешт…

Ісаєв кивнув:

— Далі я знаю: в Будапешт приїхав мій давній добрий друг, посол з особливих доручень фон Ріббентропа, вічно молодий Едмонд Веєзенмайєр…

— Звідки ви його знаєте? — знову насторожився Валленберг. Інколи він ставав схожим на оленя: завмирав і немигаючим поглядом дивився прямо перед собою.

— Я разом з ним готував вторгнення нацистів до Югославії, Рауль, — відповів Ісаєв. — До речі, по-російськи мене звуть Максим… Або, якщо хочете, Всеволод…

Валленберг, не одводячи очей від обличчя Ісаєва, відповів:

— Максим легше… Ви готували разом з цим мерзотником окупацію Югославії?

— Така була моя офіційна місія… Я прожив серед мерзотників немало років, Рауль. Я тоді бомбардував Москву шифровками про те, що вторгнення ось-ось почнеться… Тішу себе надією, що ці мої повідомлення в чомусь підштовхнули Москву вкласти договір з югославами в ніч перед початком гітлерівського вторгнення…

— А хто підштовхнув Москву відректися від цього договору через п'ять днів після розгрому Югославії? — жорстко спитав Валленберг.

Побоюючись, що той і далі ставитиме свої ризиковані «підставні» запитання, Ісаєв знову взяв вогонь на себе:

— Сталін робив усе, аби тільки відтягти початок війни…

— Він би відтяг початок війни, підписавши договір з Черчіллем, який боровся проти Гітлера, — відрубав Валленберг.

— Заждіть, Рауль, — знову перебив його Ісаєв. — Повернемося до Веєзенмайєра: його професія була готувати вторгнення… Я пригадую, що він обґрунтовував введення гітлерівських танків і дивізій СС необхідністю захистити південний фланг оборони рейху… Як вам вдалося тоді працювати? Адже Ейхман став не «представником дружньої країни», а звичайним окупантом…

Валленберг заперечливо похитав головою:

— Повною мірою він став окупантом в середині вересня, коли гестапо одержало неспростовні дані, що Хорті почав переговори про мир. Тоді його відтерли і прийшов божевільний Салаші… Ще страшніший антисеміт, ніж Гітлер, хоч був виходцем з вірменської сім'ї… Звідки в ньому це? Ейхман підписав секретний протокол з міністром поліції Салаші, абсолютно

безумним Табором Вайна про те, що частину євреїв депортують до Німеччини на примусові роботи, частину поселять у центрі Будапешта, в гетто, і що наші паспорти втрачають свою силу… Лише німці мають право визначати: випустити єврея із шведським паспортом за кордон, чи спалити в крематорії. Сяк-так мені вдалося скасувати розстріл нещасних у гетто і депортацію на примусові роботи до Німеччини — це ж був камуфляж крематоріїв… Салаші погодився створити «єврейські батальйони примусової праці»; людей кинули на схід рити окопи і будувати укріплення проти тієї армії, яка йшла їх визволяти… Розстрілювали тих, хто погано працював, мав поганий вигляд, не так ішов у колоні: салашисти — це звірі, ті ж самі гітлерівці… А в листопаді, коли все вже тріщало і росіяни повним ходом наступали, мене запросив Ейхман у свою штаб-квартиру в готелі «Мажестик»… Двері його величезного люкса замкнули, і він почав допитувати мене, чому я працював у Палестині в тридцять сьомому? Чому мій дядько виступає проти великого фюрера німецької нації, друга всіх народів світу, захисника цивілізації від більшовизму? Чому Рузвельт платить мені гроші? Які американці зустрічалися зі мною? Росіяни? Хто надрукував мені тисячі проклятих валленбергівських паспортів? У яких друкарнях? До речі, він, — Валленберг судорожно зітхнув, — не говорив про «Борд», він лише тріщав про шпигунів з єврейського «Джойнта»… А потім сказав: «Усіх євреїв з вашими паспортами ми депортуємо в Данію». І засміявся. До того ж сміявся щиро і дивився на мене як переможець, що звалив противника з боксу в нокаут. Я розумів, що Данія — це фікція, там таборів немає, нещасних розстріляють по дорозі, тільки-но вивезуть з міста… В мене були секунди на роздуми… Знаєте, що я придумав? Я сказав йому: «Нехай відчинять двері, я пошлю шофера привезти пляшку віскі й блок сигарет… Після цього продовжимо нашу розмову…» Ейхман довго сидів нерухомо, потім обернувся й крикнув так, як уміють кричати тільки німці: «Відчинити двері!» І весь той час, поки мій шофер їздив по віскі, Ейхман ходив по кабінету й насвистував мотив єврейської пісеньки, уявляєте?! Він, Ейхман, — і єврейський мотив?!

— Скільки ж він свистів? — Ісаєв запитав про це суворо, без звичної своєї лагідної усмішки.

Обличчя Валленберга раптом завмерло і вмить змарніло:

— Про це ж мене запитували всі тутешні слідчі… Навіть робили слідчий експеримент…

— Запевняю вас, так само зробило б і Федеральне бюро розслідувань…

— А я кажу, що він ходив і свистів! — скочивши з нар, заверещав Валленберг. — Він свистів і ходив! Як заведений! Ви ж кажете, що там жили! Тоді ви знаєте, що з харчами у них було, важко! А з сигаретами — ще гірше! У них не було сигарет! Не було! Вони труїли свій народ якимсь смердючим, гнилим сіном! А я ще сказав шоферові, щоб він узяв банку шинки й круг сиру! Ейхман ждав їжу, ви розумієте! Ця тварюка хотіла жерти!

Спецпайки давали, починаючи з штандартенфюрера СС, згадав Ісаєв, та й то далеко не всім. Ейхман мав нижче звання, ніж я, хоч керував відділом по знищенню євреїв, Валленберг правду каже, їсти хотіли всі…

— І що сталося після того, як ви дали йому хабара? — підштовхнув Ісаєв. — Як він повівся?

— Він напився, добряче напився, — відразу ж заспокоївся Валленберг, мабуть, зрозумів, що йому нарешті повірили. — І сказав, що я йому подобаюсь… А потім зігнувся наді мною як будівельний кран, я відчув його запах, запах гнилих зубів, погано випраної білизни, плісняви, й промовив: «Я так добре ставлюся до вас, любий Валленберг, що ладен допомогти… Це безцінна допомога, її ставитимуть вам у заслугу ті євреї, які чудом уціліють від праведного суду фюрера… Якщо ви переведете на мій рахунок сто п'ятдесят тисяч золотих швейцарських франків, я дозволю вам вивезти звідси невеличкий ешелончик євреїв з вашими валленбергівськими паспортами… А там — побачимо… Як? Нічого, правда?»

З того дня мене повсюди супроводжував офіцер таємної поліції Салаші — «для гарантування безпеки»: «Угорці вас ненавидять за допомогу євреям, можуть пристрелити ненароком». Я зустрівся з Ейхманом ще раз, під час розгулу салашистського кошмару, коли працювати мені ставало дедалі страшніше й страшніше: гітлерівці й салашисти, не маючи сили стримати натиск росіян, обрушували свою ненависть на нещасних євреїв, немов ті були винні в їхній поразці… Отоді Ейхман і сказав мені: «Погодьтеся, що тільки я один допомагав вам урятувати євреїв… Якби хтось інший був на моєму місці, вам нічого не вдалося б зробити… Якщо ви чесна людина, то скажете майбутнім поколінням: «Євреїв рятував Ейхман…» А на другий день почалася різанина в гетто… За його наказом… Ну, а потім… Потім, коли ввійшли росіяни, я хапав мерзотників Салаші, які вчинили розстріл у гетто, зустрічав червоноармійців. Мене допитував офіцер НКВС, — він посміхнувся, — єврей… До речі, дуже старався, закликав до щиросердного зізнання… Якого, я досі не розумію… Але ранком мене звільнили… Відвезли до якогось комісара, сказали, що він на чолі армії, чи то Врізнефф, чи то Брізнефф, той розпитував мене про ситуацію, порадив їхати до маршала Малиновського, в штаб фронту, в Дебрецен… Я відповів, що спочатку треба побувати в гетто, допомогти тим, хто лишився в живих після розправи… Вбили сто тисяч — люди без очей, без облич, паралізовані страхом… Це ті, кого мені пощастило врятувати… Я знову повернувся в штаб росіян і сказав, що зараз об'їду друзів, які лишилися в живих, і після цього передам усі гроші «Борд» у фонд негайної відбудови Будапешта… Міста ж не було — стіни, руїни, пожарища. Я назвав мою організацію «Інститутом Валленберга по відбудові»… З цим я й поїхав у штаб, передавши всі гроші для початку відбудовчих робіт… А мене схопили… Спочатку звинувачували в тому, що я німецький шпигун, потім — англійський, а тепер вимагають зізнатися, що я агент цього самого «Джойнта», а я з їхніми людьми й не зустрічався ні разу… Ні, брешу… Зустрічався…