Відважні
Шрифт:
— Що там?
— Якісь палиці!
Миколка чиркнув останнього сірника, і в тьмяному світлі хлопці розгляділи обриси якихось предметів. Вітя простягнув руку і вицупив одного з них. Це був туго змотаний рулон цупкої тканини.
Невдовзі перед хлопцями лежало вже кілька рулонів різної довжини і товщини.
— Як ти гадаєш, що це? — запитав Вітя.
— Не знаю, — сказав Миколка. — А раніше ж їх тут не було!
— Не було, — знизав плечима Вітя. — Я вранці всі кутки обдивився.
—
Хлопці помовчали, обмацуючи рулони.
— Можливо, Якушкін? — сказав Миколка.
— Мабуть, він, — погодився Вітя. — А ти помітив, як він старався швидше нас звідси випровадити?
І тут Миколка враз пригадав свою зустріч із старим фотографом на вулиці, коли Якушкін, дізнавшись, що він утік від дядька Микити, повів його до себе… Пригадав він і те, як дядько Микита вдерся тоді в дім Якушкіна, силоміць забрав від нього Миколку і, мов арештованого, зачинив у підвалі… Він нізащо не хотів, щоб Миколка залишився, у Якушкіна. Чому? Можливо, він знав щось про старого?.. Та й майор із штабу армії, котрий приходив у дитячий будинок після того, як вони знайшли Мейєра, докладно розпитував їх з Вітею про фотографа, коли вони сказали, що зустріли його біля руїн елеватора. Дивні підозри закралися в душу Миколки.
Зненацька нагорі, біля входу, хруснув камінь, загупали кроки, під склепінням підвалу забігав тонкий промінь ліхтаря, і хлопці почули чиїсь голоси.
— Ідіть за мною! Сюди, вниз! — долинув голос.
Хлопці смикнулись тікати, але зрозуміли, що пізно, вихід їм відрізано. Не змовляючись, обидва метнулися під нари і причаїлися.
— Тут хтось є! — почули вони знову той самий голос.
— Навряд. Це, мабуть, щури, — відповів йому інший голос.
Кроки наближалися. Дзвякнули об підлогу приклади гвинтівок. Прибулі зупинилися.
— Ну, швидше показуйте, куди ви їх заховали! — знову почули хлопці.
І тут у відповідь пролунав тремтячий голос Якушкіна:
— Та ви що! Не я заховав! Я їх знайшов ось тут, під нарами…
Промінь ліхтаря метнувся сюди й туди й застиг на рулонах, що лежали на підлозі.
— Чому під нарами? — посміхнувся чоловік з ліхтарем. — Ось вони, на підлозі!..
Миколка, завмерши, дивився, як промінь освітив руки чоловіка, що перебирав згортки.
— Один, другий, третій, — став рахувати Якушкін. — Повинно бути десять, а тут всього дев'ять.
— Можливо, ви помилилися?
— Ні! — заперечив Якушкін. — Одного бракує.
— Ну що ж, складемо акт, — сказав чоловік.
Хляпнула шкіряна кришка польової сумки, на якийсь час у підвалі запала тиша, тільки шелестів папір.
— Яка досада, зламався олівець! — промовив той самий голос. — Чи немає у вас ножика?
— Є, — з готовністю відповів Якушкін. — Будь ласка, візьміть.
— Лукін,
Промінь ліхтаря перемістився. Хлопці почули, як ножик шкребе по олівцю.
— Ну й зазублини на вашому ножі! — сердито сказав чоловік. — Зовсім не ріже. І до того ж він зламаний… Візьміть його. — І після невеликої паузи запитав: — Чи немає в кого олівця?
— У мене є, товаришу сержант, — відгукнувся голос, якого хлопці ще не чули.
Виходить, разом з Якушкіним їх тут четверо! І одного називають сержантом. У них із собою гвинтівки. Дивно, чому, це Якушкіна супроводжують озброєні люди? Голос фотографа звучить невпевнено, наче він дуже переляканий.
Що робити? Вилізти з-під нар? Але ті, хто прийшов сюди з Якушкіним, можуть подумати, що вони заодно з фотографом…
— Отже, ви запевняєте, що картин всього було десять, — промовив той, кого назвали сержантом.
— Десять, — ствердив Якушкін. — Так я товаришу Морозову і сказав: знайшов десять картин.
— І вони були під нарами?
— Так! Під нарами.
Сержант помовчав.
— Ай справді! — сказав він. — Вони були під нарами! Хто ж їх звідти витягнув? І однієї не вистачає…
Миколка відчув, що Вітя тихенько штовхає його в бік чимось твердим. Простягнув руку, і пальці сковзнули по щільно згорнутій шершавій тканині. Десятий рулон! Тепер їхні справи безнадійні. Зараз сержант посвітить під нарами, і тоді…
Але життєвий досвід — велика справа. Миколка вихопив з Вітиних рук згорток і навмисне голосно чхнув.
— Хто тут?! — крикнув сержант, і в ту ж мить дзвякнули два приклади: мабуть, солдати приготувалися стріляти.
— Це ми! — відповів Миколка з-під нар. — Те, що ви шукаєте, лежить тут!..
В цю ж мить його засліпив промінь ліхтаря.
— Ану, вилазьте! — грізно сказав сержант, нахиляючись до нар. — Та швидше!.. Скільки вас там?
— Двоє! — відповів Миколка.
Віктор на цей раз виявився значно спритнішим. Поки Миколка виповз, він уже стояв на ногах.
— Більше нікого? — перепитав сержант.
— Нікого! — підтвердив Вітя.
Промінь ліхтаря застиг на їхніх обличчях. Хлопці мружились — очі боліли від яскравого світла.
— Так! Пізнаю! — обізвався сержант. — Ви обидва з дитбудинку?
Миколка кивнув. Сержант перекинув промінь на обличчя Якушкіна, і, вихоплене з темряви, воно здалося хлопцям особливо виснаженим. Різкі тіні спотворювали його, оточені синявою очі позападали, а тонкий ніс загострився.
— Це ви їх фотографували? — запитав сержант.
— Так, я! Чого це ви ще не спите, дітки? — мовив Якушкін. — Дістанеться вам від Клавдії Федорівни.
Сержант враз нахилився і, взявши один із рулонів, обережно розгорнув його на підлозі.