Відважні

Воинов Александр Исаевич

Мовчки вислухавши історію про те, як дядько Микита виказав утікача, Якушкін сидів мовчки, щось напружено думав.

— Який падлюка! — раптом сказав він. — Який зрадник! Продався за банку консервів!.. Ти добре зробив, що втік од нього.

— А якщо дядько Микита прийде сюди? — запитав Миколка.

— Не прийде, — впевнено відповів Якушкін, — він боягуз. Тебе ж він до себе нишком привів?..

— Сказав, щоб я не підходив до нього близько, а йшов ззаду…

— От бачиш!.. Він тебе з дому не хотів випускати,

боявся, що поліцаї пронюхають, кому він доводиться родичем… Ну, нічого, є люди, які всьому ведуть облік…

— І ви їх знаєте? — схопився Миколка.

Але дивно — Якушкін якось зразу замкнувся, і його кошлаті сиві брови зовсім прикрили очі.

— Ну, це до діла не стосується, — ухилився він од прямої відповіді. — А твій дядько Микита ще за все відповість! За все!.. — І фотограф суворо погрозив пальцем. — І за життя твоєї матері відповість. Недолюдок!

У Миколки від болю защеміло серце. Він боровся з бажанням розповісти Якушкіну все до кінця: і про ту нічну розмову, яку він підслухав, і про явку в домі вдови, і про батька, який мучиться в таборі, і про те, що він хоче добитися до Геннадія Андрійовича й попросити в нього допомоги…

— Поглянь-но, здається, закипів чай, — сказав Іван Митрич, — кришка стукотить. Заварка в шафі.

Миколка вийшов на кухню. Чайник справді вже кипів, з носика клубочилась пара.

Хлопчик ухопив за залізну дужку, але пара обпекла йому пальці.

— Ой!..

— Що з тобою? — запитав з другої кімнати Іван Митрич.

— Пальці обпік, — відповів Миколка.

Але скрикнув він не лише тому, що обпік пальці. За вікном під тополею стояв дядько Микита. Звідки він узявся? Щойно Миколка дивився у вікно — в дворі не було нікого. Помітивши, що Миколка дивиться на нього, дядько Микита якимсь благальним рухом руки приклав пальці до губів. Що це означає? Попередження? Миколка повинен мовчати?..

Хлопець мимоволі обернувся: чи бачить дядька Микиту Якушкін? Старий переставляв у своїй комірчині якісь банки, і звідти долинав його глухий, надривний кашель. Коли Миколка знову обернувся, дядько Микита вже зник. На стежці, що вела до паркана, нікого не було.

Але в цей час рипнули східці, хтось довго шарив у темних сінях по дверях, шукаючи ручку, і, не знайшовши її, відчинив двері, потягнувши їх, мабуть, за клапоть повсті.

«Дядько Микита! Тікати, якнайшвидше тікати від цієї людини!» Зарипіла на іржавих завісах рама, брязнули шибки, що ледве трималися на старій замазці. Миколка вже переніс ліву ногу через підвіконня, як із-за сарая, що стояв у глибині двору, вийшов високий рудий поліцай з автоматом і крикнув:

— Ей! Давай назад!.. — і підняв автомат.

Хлопець підкорився й повернувся в кухню. В сусідній кімнаті Іван Митрич вже зустрічав дядька Микиту, і вони завели розмову.

Миколка шукав, куди б йому заховатися…

Для того, щоб вибратися на горище, треба проникнути в сіни й тоді пройти через кімнату, в якій на нього чекає дядько Микита. А підвал? Може, в підлозі є ляда?.. Ні, всі дошки міцно пригнані одна до одної, ляди не видно. В розпачі Миколка притулився до одвірка прочинених дверей і почав слухати, про що говорить Іван Митрич з цим клятим банщиком.

Але вони говорили не про нього. Іван Митрич просив дядька Микиту роздягнутися і присісти до столу. А той відмовлявся тим, що зайнятий, — проходив мимо і раптом згадав: давно не фотографувався, а тут якраз бургомістр Блінов вимагає, щоб його співробітники представили свої фотографії.

Іван Митрич розпитав, якого розміру потрібні фотографії, поскаржився, що тепер важко дістати хороший папір. Зв'язків з німецькими офіцерами він не має, а якщо зрідка йому й приносять папір, то він боїться купити: щоб не звинуватили потім, що він його вкрав. Микита Кузьмич обіцяв Івану Митричу дістати все, що потрібно, йому це не важко, адже він виконує спеціальне доручення міської управи.

Вони говорили поважно, як двоє людей, котрі знають собі ціну і посідають у суспільстві певне, помітне становище. Навіть у тому, яким тоном Іван Митрич звертався з проханням дістати йому фотопапір, відчувалася гідність. Він просить, але якщо це важко, то не наполягає. З свого боку Микита Кузьмич обіцяє, але не нав'язується.

Іван Митрич запросив Борзова прийти завтра вранці до ательє, і він зробить усе, що треба.

Потім вони замовкли. Здавалося, все вже було сказано, і Микита Кузьмич міг іти.

І справді, загуркотіли стільці. Микита Кузьмич підвівся і рушив до дверей. Миколка з полегшенням зітхнув.

Але Борзов раптом наче пригадав про щось дуже незначне:

— Ще одне, Іване Митричу!.. Тут хлопчисько за вами ув'язався. Мені треба буде захопити його з собою.

За дверима запанувало важке мовчання — видно, Іван Митрич збирався з думками, удар застав його зненацька.

— Ви говорите про Миколку? — запитав він, і голос його прозвучав твердо.

Це був голос людини, яка вирішила не здаватися. І Миколка враз повірив у те, що старий зможе його захистити. Він вибіг з кухні і кинувся до дядька Микити:

— Іди, іди звідси!

Дядько Микита кивнув головою на двері:

— Ходімо! Та швидше!

Якушкін заступив Миколку.

— Хлопчик залишиться тут, — сказав він рішуче.

— Ні, він піде зі мною!

Якушкін посміхнувся:

— Але ви, здається, його дядько? І ви знаєте, які можуть бути наслідки?

— Так, я все знаю, пане Якушкін. Він мій племінник, і тому я заберу його з собою. На це є наказ Блінова…

— Наказ Блінова? — перепитав Якушкін. — А навіщо Блінову цей хлопчисько?..