Відважні
Шрифт:
— Розписку вам, хлопці, дамо. І не тільки розписку, ми вашому старості навіть листа напишемо. Як його прізвище?
— Гордєєв. А ми його Костуром звемо.
— Чому так?
— Він кривий. На ліву ногу кульгає.
— Прийде час, ми йому і другу переб'ємо. А чия це корова?
— Колгоспна!
— Куди ви її ведете, знаєте?
— На станцію.
— А для чого?
— Солдатів годувати! — раптом тоненько обізвався Вася.
І всі засміялися, так несподівано пролунав його голос.
— А що, хіба в них нічого їсти? — запитав Колесник.
— Не знаємо, — сказав Семенко. — Костуру якийсь офіцер
— А часто ви на станцію корів водите?
— Оце вперше.
— І вас там ніхто не знає?
— Ні, — відповів Семенко.
— І ви не боїтеся, що вас заарештують?
— Костур сказав, що з коровою нас пропустять. Та й перепустку комендант видав…
— Скільки часу вже йдете?
— Вранці вирушили.
— Коли маєте повернутися?
— Як німці відпустять.
Колесник посміхнувся.
— Мудро сказано!.. У вас є батьки?
— У мене — дідусь, — сказав Семенко, — а у Васька — мати.
— Як же вони вас відпустили?
— Спробуй не відпустити! У Костура палиця — о! — І Семенко помахав стиснутим кулачком, показуючи, яка в старости велика палиця.
— Доберемося ми до нього! — суворо примружився Колесник. — Скоро вашому старості каюк буде.
План Геннадія Андрійовича прийняли з невеликими поправками. Хлопчиків поки що затримали. Колесник написав наказ своєму заступникові і вручив Куликову, який вже прив'язав корову до дерева.
— Візьми, — сказав він, — на все тобі дається дві години. Назад скачи верхи. Пам'ятай, від тебе все залежить!..
Куликову не треба було повторювати двічі. Він засунув наказ у кишеню гімнастьорки, старанно застебнув і помчав у табір.
Розділ п'ятнадцятий
ВАЖЛИВЕ ЗАВДАННЯ
Відтоді, як Микита Кузьмич і Клавдія Федорівна вирішили переправити дітей до Геннадія Андрійовича, в долі Миколки стався різкий злам. За останні тижні він так багато пережив, так часто почував себе самотнім!
Новий товариш, Вітя Нестеренко, дратував Миколку своєю млявістю і нерішучістю. З кожного приводу Вітя бігав радитися до Клавдії Федорівни. Майя не злюбила його за те, що був дуже вухатий, і прозвала лопухом. Вітя в усьому старався наслідувати Миколку, але в нього нічого не виходило. Миколка якось заманив його на дах сарая, а потім стрибнув униз. Вітя довго набирався духу, примірювався, куди б стрибнути, щоб не налетіти на дерево, і де земля м'якша, але так і не наважився. Ці хвилини принесли Майї велике задоволення, вона стояла внизу і насміхалася з Віті.
Дізнавшись, що Клавдія Федорівна відправляє усіх трьох до Геннадія Андрійовича, Миколка дуже зрадів. Тепер він зможе передати йому те, про що говорив Степан Лукич. Та й бути разом із Геннадієм Андрійовичем — що можна бажати кращого! Він напевне допоможе втекти батькові. А як добре буде, коли вони всі разом підуть у партизани!
Миколка довго не міг звикнути до думки, що дядько Микита не зрадник, йому ввижався автомат у його руках в той самий вечір, коли гестапівці прийшли по матір… Ну, а якщо дядько Микита свій, то хто ж тоді Михайло?.. І раптом Миколка згадав, з яким презирством говорили про Михайла діди-партизани. Як же так: у нього на очах Михайло втік від поліцаїв! Значить, він свій! А виказав його дядько Микита!
Всі ці думки почали непокоїти Миколку тоді, як він опинився в партизанському таборі і події недавнього минулого немовби відсунулися від нього.
Тільки два дні минуло відтоді, як на світанні дядько Микита вивів їх завулками на околицю міста, розказавши перед тим, куди треба йти. З біржі праці їм видали довідки, що вони йдуть на роботу в село Чернизівку. Насправді вони мали за п'ять кілометрів до села повернути ліворуч і простувати в ліс. Потім Миколка повинен був залишити своїх друзів на узліссі і йти розшукувати Геннадія Андрійовича.
Діти без пригод дісталися до лісу. Кілька разів, коли вони проходили селами, поліцаї перевіряли їхні документи, а один навіть наказав розв'язати мішок. Але їх не затримали. Хіба мало підлітків з міста шукають роботи…
В партизанському таборі діти вперше за довгий час відчули себе безпечно. Тут їм одразу знайшлося діло. Майю послали в санітарну частину до фельдшера Михєєва, який давно вже вимагав помічника. Вітя потрапив на кухню в розпорядження куховара Потаповича, колишнього працівника кращого в місті ресторану; тоді він ходив з товстим животом, що був, як любив казати Потапович, його «фірмою», а тепер на партизанських харчах куховар помітно схуд. Вітю він одразу посадив чистити картоплю. Хлопець орудував великим ножем старанно, але повільно, і Потапович не раз насміхався з нього. Найбільше пощастило Миколці. Помічник командира загону Дудников, кавалерист, який нудьгував від того, що живе в лісі, далеко від степових просторів, приставив хлопчика до коней. Миколці вручили щітку і скребло.
Життя в таборі йшло своїм звичаєм. Партизани зміцнювали бліндажі, заступали на пости, ходили в розвідку. Три дні тому група партизанів напала на колону автомашин з боєприпасами. Частину боєприпасів знищили, а ящиків тридцять з патронами для автоматів принесли в табір. Тепер ці патрони розподіляли серед тих, у кого були трофейні автомати.
В штабному бліндажі начальник штабу Великанов і командири двох рот складали зведення про дії загону за останні три місяці — його чекали в штабі партизанського руху. Вони докладно перераховували всі операції: зруйнували залізничний міст, і на цілий тиждень припинився рух на залізниці; вчинили напад на німецький гарнізон у селищі Крутий Яр і закидали гранатами будинки, де жили солдати; після короткого бою партизани відійшли, а гітлерівці два дні ховали своїх убитих; диверсійна група висадила в повітря склад з боєприпасами і три склади з пальним; пущено під укіс ешелон з військами і технікою. Не випадково тепер так пильно охороняли гітлерівці залізницю.
Вже перейшло за полудень, коли Куликов дістався до табору. Свою ватянку він ніс на руці, комір гімнастьорки розстебнув. Автомат, що висів на ремені, притискував до грудей, наче знаходив у ньому якусь опору. Партизан важко опустився на пеньок біля бочки з водою, але не мав уже сили зачерпнути її кухлем. Так він просидів одну чи дві хвилини, потім підвівся і пішов шукати Дудникова. Знайшов його біля конов'язі, де Миколка під його наглядом самостійно чистив невеликого карого коника з чорною гривою.