В країні дрімучих трав
Шрифт:
І все це через головний біль… Уранці, збираючись на прогулянку за місто, я разом з порошком від головного болю — пірамідоном з кофеїном — через неуважність поклав до кишені порошок, виготовлений Думчевим (його я мав намір повернути акторові). І, сидячи на пеньку, я замість пірамідону проковтнув думчевський порошок. Ось чому все виросло в моїх очах і з’явилися нові предмети. Це ті ж самі предмети, тільки збільшені в багато-багато разів.
У своїй записці, яка випадково залетіла до мене з букетом квітів, Думчев, згадуючи про Ератосфена, казав, що перед ним, Думчевим, світ раптом виріс у сто або двісті раз. Так от чому Думчев на запитання брата Булай, в чому полягає основна мета його дослідів, відповів: “Стати людиною-мікроскопом”.
Так ось вона, таємниця Думчева!
Разом з рукописом спогадів старого актора збереглися порошок і пілюлі Думчева. Я проковтнув порошок. Але в другому пакетику були зовсім маленькі пілюлі. Хто знає? Можливо, пілюлі мають такі самі чудодійні властивості, що й порошок, але відновлюють, повертають зріст. Може, це пілюлі зворотного зростання?
У мене в кишені дві пілюлі. А що, як вони втратили властивості зворотного зростання і я залишусь тут назавжди? На мить мені стало страшно. Але порошок подіяв, отже, і пілюлі зроблять своє, і я повернуся до людей. Яке щастя бути з людьми, яка радість! Рідні… знайомі… друзі. Як добре навіть… журитися… страждати, але там, серед людей! Чи не проковтнути зараз одну? Швидше! Та для цього я мушу потрапити в свою власну кишеню. Там пілюлі. Залізти з головою до себе самого в кишеню. Я це зроблю.
Але кожна кишеня піджака перетворилася для мене на величезну темну печеру з нерівними м’якими стінами. Я побував спочатку в одній кишені, задихаючись, мацав у темряві руками, намацав вигнуту зубчасту кочергу. Зупинився. Подумав: певно, це ключ від чемодана. Поліз в інший край печери, але ноги почали ковзатися по якійсь гладенькій поверхні. Я згадав: в кишені лежать окуля-
ри, отже, я ковзаю по футляру окулярів. Ні, крупинки я поклав не в цю кишеню, а в ту, де рукопис актора. І справді, в другій кишені, куди я проліз, серед шурхотливих велетенських полотнищ (зошит!) я знайшов обидві крупинки. Насилу викотив з кишені спочатку одну, а потім і другу. Крупинки? Ні, тепер на пеньку переді мною лежало два футбольні м’ячі. Щоб проковтнути бодай шматочок такої крупинки, треба було розколоти її яким-небудь твердим предметом. Спробую розбити крупинку ключем від чемодана. Я знову попрямував до своєї кишені. Вітер, що вдарив в обличчя, мало не збив мене з ніг, я повернувся спиною до вітру і побачив — обидві крупинки зворотного зростання котилися зараз одна за одною до краю пенька. Я кинувся за ними. Та дарма! Обидві скотилися з пенька. Звісившись із нього, я побачив, як одна полетіла в океан трав і зникла. А друга зачепилась, повисла і загойдалася над травами.
Я почав спускатися з пенька, хапаючись за кожний виступ. Все ближче, ближче до м’яча — крупинки. Ось вона висить над травами…
КАНАТИ… МОТУЗКИ… ДРАБИНИ…
Чому мене так гойдає? З такою силою, так різко! Та руки вже вхопилися за якийсь канат. Ноги чіпляються за другий канат. Що це таке? Мотузяна драбина? Вона розгойдується над прірвою. Я гойдаюся разом із нею. І разом зі мною розгойдується над прірвою заповітна куля, з якої я не спускаю очей. Треба знайти міцну опору. Я пробую обережно спуститись, але чомусь насилу відриваю руки й ноги від канатів. Дивна мотузяна драбина — до неї прилипаєш! Мотуззя всіяне безліччю дрібних липких вузликів. Вони липнуть до мого плаща і широкого пояса, не відпускають, тримають.
Ага! Там, на пеньку, я зубами й руками відірвав край моєї маленької кольорової хусточки з верхньої кишеньки. Мені пощастило це зробити, і я накинув собі
Гойдаючись над прірвою, я перебираюсь з одного каната на інший ближче до кулі. Перепочив. Придивився. Зовсім не мотузяною драбиною я спускався до кулі. Я перебував у велетенській рамі; канати від рами променями сходилися до центра і перепліталися частою спіраллю. Сітка!
Мене гойдає все дужче й дужче. Звідки наростає це гудіння, різке й пронизливе? Можна оглухнути!
Поряд зі мною в сітці борсається якась істота, вона пручається, кидається на всі боки, проте усе міцніше прилипає до канатів.
Як позбутися цього жахливого розгойдування? Треба якнайшвидше спуститися до крупинки. Я шукаю ногами інший канат. Впираюсь у нього, відриваю руки від верхнього і, перебираючи по черзі руками й ногами, спускаюсь дедалі нижче й нижче.
Ще два-три рухи, ще один перехід з одного каната на інший — і я дотягнусь до кулі. Та раптом з кутка сітки показалося волохате чудовисько. Я завмер.
…З густої шерсті дивляться вісім очей. Розташовані симетрично, вони дивляться в різні боки.
Чудовисько зробило рух, і на спині в нього став помітний великий білий хрест.
Це павук-хрестовик! Значить, велетенська мотузяна драбина з променями, що розходяться навсібіч, — павутиння. А істота, яка борсається, гуде й пручається, — муха.
Який я був слабкий, безпорадний перед павуком! Але тоді я не почував страху.
Я ще, очевидно, не звик до думки, що менший від павука і що загибель моя неминуча. В мене було одне бажання — якнайкраще розглядіти цю дивовижну істоту. Допитливість врятувала мене. Я не зробив жодного жесту, ані найменшого руху. Я завмер. Дивився. Переді мною був майстер-ткач у своїй майстерні. І я згадав міф про Арахнею.
Арахнея — найкраща ткаля старогрецьких міфів, вона змагалась у майстерності із самою Афіною Палладою.
Арахнея була дочкою селянина з Лідії. Вона вміла прикрашати свої тонкі тканини малюнками. Та ось до богині Афіни — покровительки ремесел і всіляких жіночих робіт— дійшов поголос, ніби Арахнея так запишалася своїм умінням, що похвалилася перемогти в майстерності Афіну.
Богиня, якій це боляче дошкулило, прибрала вигляду старої баби, прийшла до ткалі і запропонувала їй позмагатися в ткацькій майстерності. Обидві взялися до роботи. Арахнея майстерно виткала на тканині зображення пригод і перетворень богів Олімпу. Тут стара — богиня Афіна — заходилась шукати вади в роботі Арахнеї. Та їх не було.
Афіна мусила визнати себе переможеною. Нелегке визнання! І, спалахнувши гнівом, мстива Афіна вдарила ткалю човником по голові й перетворила її на павука, що приречений довіку ткати своє павутиння.
В моїй уяві несподівано виник цей стародавній міф і так посів мої думки, що я не зробив жодного метушливого руху. Цим я врятував себе. Адже павуки не нападають на нерухомі предмети.
А тим часом істота, що була майже поряд зі мною, билася, борсалася, силкуючись вирватися з липкого павутиння. Павук наближався до своєї жертви — мухи. Хижак інстинктивно кидається на рухливу здобич.
Пливло в повітрі вісім очей, дивлячись навсібіч, пливли ноги з гребенями-щітками, видно було щелепи, схожі на леза складаного ножа.
Муха рвонулася в мій бік. Зараз вона була зовсім біля мене. Я залишався нерухомим. Павук кинувся на муху. Він сповивав її білими нитками.
Павук наче прилип до своєї жертви. Треба виграти час! Треба схопити кулю й тікати! Спускаючись, я раз у раз оглядався. Там, де була муха, висіло тепер на павутинні чорне, обтягнуте білими нитками “плаття” мухи. Я розгледів у різних місцях павутиння кілька таких самих грудочок. Хай павук розправляється зі своєю жертвою. Мені потрібен мій м’яч — крупинка, що повертає зріст.