Вінценосні розпутниці
Шрифт:
Григорій Потьомкін народився в сім’ї офіцера. У 1756 році за гультяйство його виганяють із гімназії при Московському університеті, й він вступає на військову службу. За участь у двірському перевороті Катерина II надала йому перший чин підпоручика. Нова господиня трону зробила дрібного офіцера, певно, з прицілом, своїм камер-юнкером, подарувала йому 2 000 карбованців, землю та 400 душ селян. Око той «Голіаф» втратив не в битвах із турками, а в кулачній бійці з братами Орловими, які запідозрювали його (і недаремно!) в інтимних зв’язках з їхньою вінценосною благодійницею.
Наблизивши через деякий час вольового і розумного Потьомкіна до своєї спальні, Катерина II надає йому високі чини генерал-ад’ютанта і генерал-фельдмаршала, нагороджує всіма орденами Росії, призначає головнокомандуючим
Повторюємо, на кілька років Потьомкін зайняв «штатне» місце у спальні Катерини II й виконував свої «обов’язки» справно, але з різних причин змушений був відлучатися з Петербурга. Щоб бути в курсі справ і не втрачати свого впливу на вінценосну коханку, граф постачав їй своїх підлеглих офіцерів. Та й імператриця не забувала свого «соколика»: в 1777 році подарувала йому 150 000 карбованців, у 1779-му видала авансом на десять років наперед «пенсію» — близько одного мільйона кзрбованців. Згодом, у 1783 році, Катерина дала фаворитові ще 100 000 карбованців на будівництво палацу в Криму, який відкупила й одразу знову подарувала «світлійшому князеві Таврійському». Ставши всевладним фаворитом, перед яким колінозгиналися всі князі, графи та найвищі чини імперії, й сам Потьомкін скільки хотів грабував казну. У своїх записках О. Пушкін навів характерний документ сваволі фаворита: «Потьомкін послав одного разу ад’ютанта, взяти із казенного місця 100 000 карбованців. Чиновники не насмілилися відпустити таку суму без письмової вказівки. Потьомкін на звороті їхнього відношення власноручно приписав: «дать е…мать». І ніхто не смів тому перечити.
Ради справедливості слід зазначити, що Потьомкін справді доклав чимало сил та енергії до освоєння звільнених від османських загарбників причорноморських земель, заселяючи їх втікачами-кріпаками та всіма бажаючими, чим викликав різке невдоволення «скривджених» феодалів-кріпоснйків, від яких селяни тікали цілими сім’ями. Активно сприяв Потьомкін і заснуванню та становленню нових міст: Катеринослава (нині Дніпропетровськ), Херсона, Одеси і Севастополя.
Напевне, за бажанням Потьомкіна і за згодою Катерини II «князь Таврійський» був проголошений ще й «гетьманом» козацьких і чорноморських військ, до яких лицемірно записався під іменем «Грицька Нечоси». Це йому була присвячена відома в кількох списках «Вірша, говореная гетьману запорожцами на світлий празник воскресенія Христового 1781 года» про омріяну народом і рядовим козацтвом свободу без поміщиків і старшини, без «війта-п’янюги» і десятника, без «драчів» податків та іншої «власті». І, мабуть, недаремно адресувалася далеко не гумористична «вірша» саме «гетьману Нечесі», адже він був одним із головних ініціаторів ліквідації запорозького козацтва, запропонувавши на засіданні Військової колегії при «височайшому» дворі розгромити Запорозьку Січ військами першої армії, що перекидалася з Дунаю у квітні 1775 року на придушення селянського повстання під проводом О. Пугачова.
Як відомо, Запорозьке Військо 1771 року прийняло ще багатьох російських офіцерів і генералів як почесних товаришів, у тому числі підполковника М. Кутузова і генерал-аншефа П. Паніна, які вважали такий акт високою честю для себе. Останній писав запорожцям: «Обрання і залучення мене в товариство ваше, знамените з давніх-давен і тепер воєнними подвигами… прославленого Запорозького Вііїська, приймаю як особливий знак вашого вияву до мене, мої приятелі, ревності й задоволення у нинішньому поділі з вами воєнних подвигів проти ворогів».
Сучасники по-різному називали Потьомкіна: «князем тьми», «временщиком», — «злим генієм» Катерини II. Як особистість він справді фігура непересічна, поєднання розуму і «злого генія» в долі тодішньої
В історичній пісні другої половини XVIII століття розповідається, що смертельно поранений полковник Лопухін просив дати йому перо й папір, аби написати про непорядки в російській армії, про зловмисність вищого командування, а головне —
…Что Потемкин-генерал В своем полку не бывал, Всее силу растерял. Кое пропил-промотал. Кое в карты проиграл.Інші сучасники наголошували, що Потьомкін був великим самодуром і хтивим бабієм. Він перетворював свої численні помешкання та польові командні пункти у своєрідні гареми, відкрито перелюбствував не лише з царицею, дружинами російських і польських магнатів, у тому числі і з Софією Потоцькою, а й зі своїми рідними по крові небогами, котрих потім одружував із збіднілими й ласими на збагачення князями і графами, надаючи в посаг загарбані землі, яких мав понад 100 000 десятин. Скажімо, одну свою вагітну від нього небогу Олександру дядечко одружив із польським підстаркуватим гетьманом коронним графом Ксаверієм Браницьким, віддавши в посаг Білу Церкву та обширну територію навколо неї з кріпаками. Згодом він подарував їй на Черкащині і велике село Мошни, яке Олександра передала в посаг своїй дочці, що вийшла заміж за графа Воронцова.
До речі, й Катерина II дала Олександрі 500 000 карбованців на посаг та стільки ж Браницькому, щоб розплатився з боргами. Привілеями цариця удостоїла й чотирьох внучатих (чи байстрючатих) племінників Потьомкіна.
Ще одній небозі — Катерині, одруживши її з польським князем К. Любомирським, Потьомкін подарував придбане за 2 000 000 карбованців сріблом українське містечко Смілу з околицями, а потім і маєток у Кам’янці, села Кирилівку, Моринці та Вільшану, що їх потім Любомирські перепродали іншим феодалам. А Браницькі, Любомирські, як і Помятовський, за щедрі дарунки допомагали царизмові розчленовувати Польщу аж до повного її знищення як європейської держави під час розподілу в 1772-му, 1793-му і 1795 роках.
Статс-секретар А. Грибовський у своїх «Записках про Катерину Велику», виданих 1847 року, зауважував, що у П. Зубова, графа М. Паніна і графині О. Браницької стіл щоденно обходився у 400 карбованців, не рахуючи 200 карбованців вартості вин та інших напоїв. Усі ті гроші Бр аницька одержувала в «дядечка-коханця» Потьомкіна, а той, у свою чергу, брав із державної комори.
Державний канцлер граф Воронцов, характеризуючи на початку XIX ст. внутрішнє і зовнішнє становище Росії за царювання Катерини II, відзначав надмірну розкіш, жадобу до збагачення, марнотратство «необузданных временщиков» і особливо Потьомкіна. Наводимо його звинувачення дослівно: «Прямою эпохою водворения сих злоупотреблений почитать должно самовластие и властолюбие покойного князя Потемкина. А на него глядя и видя, что не только нет взыскания и отчета на обогащение людей, но и к почестям и к вознаграждениям было лучшею дорогою, редкой, по части ему вверенной, не находил для себя выгодным по тем же следам идти; ибо не всякий имеет в себе столько твердости души, чтоб худым примером не последовать, особливо’ когда они многие приятности в жизни доставляют…» Чи знала цариця про це? Не тільки знала, але й сприяла, задовольняючи свою похіть.