Вінець Життя

Нікітін Михайло

– Вам що, йолопам, не стало зрозуміло, що час йти по домівках, коли всі інші відвідувачі пішли з бару? – заволав старий Джо.

– Ми вирішили, що бар просто зачиняється, тож допили ще по одній склянці віскі та тоді вже пішли додому. Хто ці люди? Що це за привиди? Що це взагалі таке? – я.

– От дідько, ви що, не читали записку? Вас не здивувало, що там лежить світлостріл? А ліхтарик? Хоча у місті достатньо вуличних ліхтарів, навіщо б старий Джо, він же, чортів псих, поклав вам ліхтарик? Смішно, напевно, було вам у барі, так?! – Джо.

– Та ми й гадки не мали, що зіткнемося з цією дивною річчю. Ти тепер взагалі не здаєшся нам психом, Джо. Розповіси що тут відбувається? – я.

– Ласкаво прошу в Дробайл, малий. Місто, яке живе двома життями одночасно. Якщо вірити старій легенді, одного разу, ще у часи, коли ковбої та шерифи

розгулювали Диким Західом, один ідіот приїхав у це місто. Він сказав, що переможе будь-кого у дуелі, але той, хто його переможе, забере чек на мільйон долларів. Перевести у готівку вказану суму можна буде у будь-якому банку. До нього назустріч вийшли одна стара жіночка та попросила цього нестерпного юнака покинути місто, на що цей йолоп заперечив та відправив стареньку куди подалі. У відповідь жінка, без зайвих міркувань, харкнула йому прямо в обличчя, розвернулася та покрокувала геть. Усі навколо почали реготати і тоді посмішка з обличчя цього сміливця швидко зникла, бо він розумів, що публічне приниження, а особливо на очах у молодих дівчат, – непробачно. Він дістав з кобури свій револьвер, направив його у бік старенької, яка вже віддалялась, та зробив постріл. Старенька лише встигла прошепотіти наостанок кілька слів, а тоді з неї, наче з багаття, вийшов чорний та густий дим. Коли вона впала, навколо зібралась юрба і ніхто навіть не зрозумів що треба робити. Почали кликати лікаря, але вже було запізно. На її обличчі залишилася посмішка, а у міцно стиснутій руці шериф розгледів якийсь згорток. Витягнувши його, він побачив лише одне речення: "Ви всі залишитеся тут назавжди". Він поклав знахідку до сумки та покликав своїх помічників. Вони оточили місце злочину, взяли під пахви того ідіота та посадили в карету, яку відправили до відділка. Народ почав розходитись і в цей момент з натовпу вибіг маленький хлопчик. Весь у сльозах він кинувся до мертвого тіла старенької. Дитина підняла її голову та благала піднятися. До хлопчика підійшли помічники шерифа та почали відтягувати його від бабці, але він несамовито виривався та намагався повернутися до тіла. Тоді ніхто не розумів яке лихо скоїв ідіот Біллі Діклз. З тієї миті всі, хто намагався залишити місто у будь-який спосіб, не могли цього зробити. Всі, хто провів у місті більше, ніж добу, вже були приречені провести тут все своє життя. Тож, вітаю, тепер це станеться і з вами. Залишилося лише підзарядити світлостріл, бо після сьогоднішньої вашої дурості доведеться чергувати всю ніч в очікуванні нападків від тіней, вони можуть розтрощити вікно та потрапити всередину. Світло не вимикати, якщо вирішите спати, то лише у присутності іншої людини. Я не горю бажанням, поки спочиваю, стати наживою якоїсь тіні.

– Але хто всі ці тіні? – я.

– Давним давно це були звичайні люди, але тепер вони стали тінями, залишивши лише свої спотворені обличчя. Вони блукають вулицями та полюють на нових жертв, які можуть приєднатися до їхнього похмурого світу. Хтось може ненароком доторкнутися до тіней та стати таким самим, тоді людяність покидає цих білодашних. Але зі світанком вони зникають, наче їх ніколи й не існувало. Але коли повертається ніч та згасає останній промінь світла, вони починають потроху з'являтися, вже готові вполювати нову жертву та поглинути її душу. Хто знає скільки з нас вже стали їхньою здобиччю. Ці люди вже ніколи не повернуться у звичну реальність. – Джо.

– Звідки в тебе цей світлостріл? – я.

– Я зробив його власноруч. Розібрав старий пістолет, додав до нього спеціальний випромінювач світла, який здатен видати величезний промінь та знищити тінь лише завдяки одному натисканню на курок. Але вистачає його тільки на сім пострілів. Потім його треба знову зарядити. Обійму з наявною в мене кількістю грошей, як ти розумієш, виготовити не так і легко.

– А що зараз з цим Біллі Діклзом?
– я.

– Його давно поховали на місцевому цвинтарі. Ту могилу вже опоганили тисячу разів, бо саме через нього почалося це прокляття. – Джо.

– Чому ніхто не намагався якось подолати ці чари? – Ангела.

– Чого ж не намагалися? Було багато охочих, які приїжджали, читали свої закляття, але все марно. Один з таких вже навіть помер у цьому місті, без кінця читав нові й нові заклинання, щоб визволити нас. Так і вмер, не розуміючи, що то все безглузда справа. – Джо.

– Тобто, ми дійсно не зможемо поїхати звідси? – тремтячим голосом запитала Ангела. Сльози з її очей покотилися по збіднілих

щоках. – Але ж я… Хотіла поїхали у навколосвітню подорож. Я ж… Відкладала гроші, склала всі іспити, поїхала від батьків, я зробила все, щоб не опинитися замкненою десь в одному місці…

– Крихітка, ти вже в персональному пеклі кожного клаустрофоба. Це маленьке містечко, це вам не Нью-Йорк, тут не встигнеш озирнутися, а ти вже на околиці міста. Навіщо ти взагалі сюди приїхала? – Джо.

– Це просто зупинка дорогою до Бостона від Борнвудса – Ангела.

– Нашого міста навіть на мапах немає, як ти могла сюди потрапити? Як можна забрести у Огайо, якщо вам зручніше їхати через Західну Вірджинію? – Джо.

– Як це немає? Ось, погляньте самі. – Ангела.

Вона дістала стару мапу зі своєї сумки. Таку ж, за допомогою якої я дістався цього містечка, дивно, чому вона пішла разом із нею на побачення.

– Дай-но подивлюся, – сказав старий, беручи мапу з рук дівчини. Його очі забігали у пошуках потрібної місцевості. В якусь мить йому стає зрозуміло, що мапа настільки стара, що на ній і досі позначено міста, яких вже давно не існує, в тому числі й Дробайл. – Ви що, зовсім дурні? Вас не вчили оновлювати речі? Мені один юнак, водій однієї з проїжджаючих повз наше місто вантажівок, віддав свою мапу. Він був дуже здивований, бо там позначалася лише траса, але міста відмічено не було. Так я й дізнався, що про нас всі забули. Нас вже не обговорювали у новинах, про нас не казали нічого, навіть у телефонних довідниках нас неможливо знайти, окрім тих, які збереглися в фірмах, що працюють з нами дуже давно. Тому керівник поліції нашого міста об'єднався з місцевими і у нас з'явилася велика ферма, де вирощують більшість овочів та фруктів. На випадок, якщо про нас і зовсім забудуть, ми не залишимося без їжі. Також вирили величезний колодязь, навіть під'єднали власну електростанцію, якщо вже нас і без цього лишать. Я спілкувався з багатьма мешканцями нашого міста і всі сподіваються, що влада нарешті почне вирішувати питання, але, здається, його відклали у далеку шухлядку. Навіть якщо за 50 років це питання таки піднімуть, і це вже буде диво. – Джо.

Він демонструє нам мапи нового зразку і там дійсно немає жодної згадки про Дробайл. Ми з Ангелою здивувались та зрозуміли, що якщо не сама доля нас відправила сюди, то тоді що? Ми відкинулися на спинки стільців, видихнули від втоми та зрозуміли, що вже нема чого робити. Треба вже щось вигадувати та тікати звідси. Так ми й просиділи до глибокої ночі доки Ангела не заснула, старий Джо вже давно пустив слину на власну, до нитки пропахлу цигарками, сорочку. Але я не змикав очей. Сьогодні я точно не зможу заснути і, здається, мені доведеться попросити старого про вихідний, щоб трохи прийти до тями та виспатися. Песимістичний настрій Джо, який супроводжував нас увесь вечір, тільки й робив, що запевнював нас увесь вечір – звідси не вибратися. Та усвідомлення того, що потрапили ми сюда не просто так, не полишало мене. Я продовжував прокручувати у голові історію, яку розповів нам Джо, мені було цікаво поспілкуватися з однією людиною, а саме з онуком тієї старенької. Він точно має щось знати. Це єдина деталь, за яку мій, вже сонний мозок, міг зачепитися. Так, помітивши за вікном перші сонячні промені, я заплющив очі та поринув у сон. Мої м'язи повністю ослабли, я опустився ще нижче на стілець, глибоко зітхнув та остаточно заснув.

Прокинувся я від різких поштовхів по плечу, більше того, я навіть впав на пілогу. Розплющую очі та бачу посмішку Ангели. Вона стоїть наді мною з помаранчевим клітчастим фартухом через одне плече та каже:

– Ти спав майже добу, будеш вечеряти? – Ангела.

– Так, звісно, я дуже зголоднів, – я.

– Чудово, бо Джо вже не збирається виходити з кімнати, лише забирає тарілки з-під дверей і мовчить. Щось він мені не подобається. Як гадаєш, з ним усе в порядку? – Ангела.

– Почекай, у сенсі я спав майже добу?! Чого ти мене не розбудила? А як же робота?! – я.

– Заспокойся, Джо пробув за касою весь увесь день, я йому допомогала, тож, сьогодні день пройшов добре, ми навіть заробили грошей на оренду, – Ангела.

– Ого, що ж ви таке розпродали, якщо навіть ту суму зібрали, – я.

– Ми працювали у звичному режимі, але багатьох покупців Джо відводив у іншу кімнату, а після того виїжджав вже з пакунком грошей, – Ангела.

– Хм, що ж приховує цей старий?.. Треба дізнатися, – кажу я, надкусуючи смажену картоплю з соусом з печериць. – Ти смачно готуєш, мені подобається. – я.