Вінні-Пух та його друзі
Шрифт:
От він видерся ще трохи вище... і ще трохи вище... а далі ще зовсім-зовсім трішечки вище. І на цей час йому в голові забриніла інша пісенька:
От якби ведмедики,От якбиТа були всі бджолами!(Трим-би-би!)Тоді б вони свої хатиПересталиПравду кажучи, Пух уже добряче стомився, через те й пісенька вийшла трохи жалісливою. Але йому залишилось дертися зовсім-зовсім-зовсім небагато: ну, тільки стати на оцю гілочку – і...
Трррісь!!!
– Рятуйте! – крикнув Пух, пролетівши три метри донизу і бемцнувшись об іншу гілку.
– Ех, навіщо я... – пробурмотів він, пролетівши наступних п'ять метрів і бемцнувшись об третю гілку...
– Та я ж не хотів робити ніякої шко... – спробував він пояснити, пролетівши ще метрів із сім догори ногами і бемцнувшись об четверту гілку,– я ж тільки хотів...
– Звісно, краще було б не... – тільки й устиг вимовити Пух, почоломкавшись лобом та спиною ще із шістьма гілками.
– А все через те, – нарешті зізнався він, коли ще тричі перекувицьнувся догори п'ятами, побажав усього найкращого найнижчій гілляці і шугнув у саму середину колючого-преколючого малинового куща, – все через те, що я дуже люблю мед. Рятуйте!
Пух виповз із куща, повисмикував з носа трохи колючок і знов почав думати. І перш за все він подумав про Крістофера Робіна.
– Про мене? – схвильовано перепитав Крістофер Робін, не вірячи такому щастю.
– Авжеж, про тебе.
Крістофер Робін нічого не сказав, але очі його все круглішали й круглішали, а щоки все рожевіли та рожевіли.
Отож Вінні-Пух і подався до свого друга Крістофера Робіна, що жив у тому самому Лісі, тільки в іншому місці, за зеленими дверима.
– Доброго ранку, Крістофере Робіне, – сказав Вінні-Пух.
– Доброго ранку, Вінні-Пуше,– сказав Крістофер Робін.
– Цікаво, чи нема в тебе часом повітряної кульки?
– Повітряної кульки?
– Еге. Я оце саме йшов і думав: "Чи нема часом у Крістофера Робіна повітряної кульки?" Мені було просто цікаво знати.
– А для чого тобі повітряна кулька? – спитав Крістофер Робін.
Вінні-Пух озирнувся довкола й, упевнившись, що ніхто не підслуховує, приклав лапу
– Мед!
– Та хто ж ходить по мед із повітряними кульками?
– Я ходжу! – сказав Пух.
А трапилося так, що саме напередодні Крістофер Робін був на вечірці у свого друга Паця і там усім гостям роздавали повітряні кульки. Крістоферові Робіну дісталася велика зелена кулька, а одному з Кроликових Родичів та Знайомих приготували велику-превелику синю кульку. Але той Родич і Знайомий не взяв її, бо сам був такий малий, що його не взяли в гості. Отож Крістоферові Робіну довелося вже – так тому й бути – прихопити додому обидві кульки – і зелену, і синю.
– Яка тобі більше до вподоби? – запитав Крістофер Робін Вінні-Пуха..
Пух згріб голову в лапи й глибоко задумався.
– Так отож,– сказав він.– Якщо ти полюєш на мед із повітряною кулькою, найголовніше, щоб бджоли тебе не помітили. Отже, якщо кулька буде зелена, вони можуть подумати, що то гілочка з листям, і не помітять тебе, а якщо кулька буде синя, вони можуть подумати, що то просто клаптик неба, і також тебе не помітять. Тепер питання: у що вони швидше повірять?
– А самого тебе вони не помітять під кулькою? – поцікавився Крістофер Робін.
– Може, помітять, а може, й ні,– сказав Вінні-Пух.– Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?
Він подумав ще хвильку й додав:
– Я прикинуся маленькою чорною хмаркою. Тоді вони не здогадаються.
– Коли так, тоді тобі треба взяти синю кульку,– сказав Крістофер Робін.
На тому й погодилися.
Друзі взяли з собою синю кульку, а Крістофер Робін, як завжди (просто так, для годиться), почепив на плече свою рушницю, і вони пішли.
Вінні-Пух найперше завернув до однієї знайомої калюжі й добряче викачався в калюжі, щоб стати зовсім-зовсім чорним, як справжня хмарка. По тому вони почали надувати кульку, тримаючи її удвох за мотузочку, і, коли кулька роздулася так, що здавалося, ось-ось лусне, Крістофер Робін раптом випустив мотузочку з рук.
Вінні-Пух плавно злетів у небо й зупинився саме де треба – біля верхівки бджолиного дерева, тільки трохи збоку.
– Ураааа! – закричав Крістофер Робін.
– Що, гарно? – відгукнувся згори Вінні-Пух.– Ну, на кого я схожий?
– На ведмедя, що летить на повітряній кульці,– відповів Крістофер Робін.
– А на хмарку? – стривожено запитав Вінні-Пух,– на чорну маленьку хмарку в синьому небі хіба не схожий?
– Не дуже.
– Ну, нічого, звідси, мабуть, усе здається інакшим. А потім, я ж казав,– хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам.
Як на те, не було ані найменшого вітерцю, що підігнав би Пуха до дерева, і ведмедик нерухомо завис у повітрі. Він міг нюхати мед, міг дивитися на мед, але дотягтися до меду – гай-гай! – ніяк не міг.
Урешті Вінні-Пух не витримав:
– Крістофере Робіне! – голосно прошепотів він.
– Що таке?
– Бджоли начебто щось запідозрили!
– Що саме?
– Не знаю. Але, по-моєму, вони гудуть якось підозріло!
– Може, їм здається, що ти хочеш забрати в них мед?
– Може. Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?