В океані
Шрифт:
— А ось і Чайчин Дзьоб! — сказав Фролов матросові, що стояв поряд з ним. Його голос став урочисто-серйозним, він зірвав з голови безкозирку. Біла марля пов'язки перетинала обстрижену голову Фролова.
— Похований тут чудовий хлопець, радист північноморець Кульбін… Найщиріший дружок мій, Вася… — ледь чутно додав він, і щось защипало йому очі.
Мовчазні, дикі гори повільно пропливали мимо. І Фролову захотілося розважити душу з іншим старим соратником і другом — Агєєвим, героєм операції на Чайчиному Дзьобі. Проте мічмана ніде не
Це й так добре, що, на великий подив Фролова, Таня досі не помітила відсутності свого хворого, не розшукувала, не гнала з верхньої палуби в каюту, як звичайно розшукувала і гнала останнім часом… І Фролов сам відчув гостру необхідність розшукати Таню… Але йому довелось повернутися в лазарет самому, він ніде не міг знайти Тані…
Вона сиділа на верхній палубі «Прончищева», з підвітряному місці, звідки добре видно нескінченний біг м’яко-бугристих, синюватосірих хвиль. Ні, мічманові не вчулося тоді на юті, що його окликнула Таня. Вона й справді окликнула його, але зараз же захлопнула двері надбудови, пробігла в свою каюту, лягла на койку, затуливши обличчя руками. Потім повільно вийшла під свіжий вітер, сіла на освітлювальний люк, нерухомо дивилася в безмежне, вітряне море…
— Зліва п'ятнадцять — силует корабля! — доповів на містку сигнальник, вдивляючись крізь скельця бінокля.
— Наш прикордонний катер… Іде курсом на нас…
«Прошу дозволу підійти до борту криголама», повільно читав він слова прапорного семафора, стежачи за змахами рук сигнальника біля рубки маленького корабля, що швидко наближався…
Через деякий час у каюті Андросова сидів майор Людов, який перейшов на борт «Прончищева» з борту катера прикордонної охорони. Майор влаштувався на диванчику біля столу, поруч з ним сидів викликаний у каюту Агєєв, а на спинку крісла біля столу відкинувся заклопотаний Андросов.
Глафіра Львівна закінчувала свою розповідь.
— А що справді я викинула її — хоч Ракитіну Тетяну спитайте. Пластинка була якась дивна, не билася, лише згиналася… Тетяна саме в буфет зайшла, коли я відро виносила… А що, товаришу майор, я нашкодила в чому?
— Ні, не дуже нашкодили…
Майор поправив окуляри.
— Боюсь, коли б не ваша ініціатива, горів би «Прончищев» десь біля берегів Скандінавії, а док понесло б на скелі… Справа в тому, товариші, що під верхнім небитким шаром цієї пластинки була самозаймиста речовина величезної запалювальної сили.
Всі слухали, затамувавши подих.
— Пластинку можна було б безпечно програти один-два рази, — не поспішаючи говорив далі Людов. — Потім голка, ковзаючи по ній повторно, повинна була прорізати поверхню, викликати величезної сили спалах. Захоплений нами резидент виказав цю таємницю, щоб зберегти своє жалюгідне життя, але моя радіограма могла прийти вже занадто пізно.
— Одразу мені не сподобався цей дядько! — сказала Глафіра Львівна
— До речі, чому ви нікому не повідомили про свої підозріння, а визнали за краще діяти в секреті від усіх? — суворо запитав майор.
Вона мовчала. Її похмуре обличчя раптом проясніло, стало майже красивим. Вона заговорила з м'якістю, для неї незвичною.
— Тихон Матвійович — людина нібито неземна. Я так розміркувала: нехай краще мене незлюбить, а від неприємностей його захищу.
Вона схлипнула, її пальці почали м'яти хусточку.
— Він за цю пластинку, як немовля, чіплявся. Чоловік на вигляд поважний, а в душі мов ангел небесний, на думці в нього тільки музика та машини.
Її очі були тривожно звернені до майора.
— Не турбуйте ви його в цій справі, товаришу майор!
— Я не бачу підстав турбувати його, — сухо сказав Людов.
Легко, як дівчинка, вона піднялася з дивана.
— Тоді дозвольте йти, треба стіл до обіду готувати.
Підвівшись, майор вклонився.
— Якщо вам не важко, запросіть сюди товаришку Ракитіну.
— Чого там важко!
Вона затрималася трохи біля дверей.
— А в Тихона Матвійовича все від самотності. Він людина молода, йому жіноче товариство потрібне.
Вона випурхнула з каюти.
З того часу, як мічман востаннє бачив майора, різко окреслене обличчя Людов а стало нібито ще більш сухим і зморшкуватим, глибше запали очі під круглими скельцями окулярів.
Із внутрішньої кишені кітеля майор вийняв бумажник, з бумажника — вилискуючий лакованою поверхнею невеликий фотознімок, поклав його на край столу.
Агєєв глянув майже машинально, і раптом подив спалахнув на його обличчі, розширились, потемніли зіниці пильних ясних очей.
Він нахилився до столу. З фотокартки дивилися на нього двоє: дуже молода, з щасливою усмішкою на устах Таня у формі військової, медичної сестри і поруч з нею знайдений у кімнаті Шубіної незнайомець.
Так, це був, безперечно, чоловік, знайдений мертвим у кімнаті Шубіної. З самовдоволеною широкою посмішкою він злегка обнімав Таню, схиливши до її кучерявого волосся голову у високому кашкеті…
Пролунав боязкий стук у двері.
— Заходьте, — сказав Андросов.
— Кликали мене, товаришу капітан третього рангу? — спитала Таня своїм чистим голосом, що відбився в серці мічмана.
— Так, прошу сідати… Товариш майор хоче поставити вам кілька запитань.
Людов підвівся, гаряче потис Ракитіній руку.
— Здрастуйте, товаришу майор, — сказала Таня.
Побачивши Агєєва, вона розгублено посміхнулася, сіла на край диванчика. Випрямившись, склавши руки на колінах, не зводила з Людова очей.
Майор якусь мить мовчав. Потім узяв зі столу, простяг Ракитіній фотокартку.
— Вам відомий цей знімок, Тетяно Петрівно?
Вона подалася вперед, глянула — і відкинулася, ніби від удару. Найглибший подив і страх були на її помертвілому обличчі.