В погоні за іхтіозаврами
Шрифт:
— Мабуть, касатка, — відповів я не без заміру: у глибині душі я сподівався, що Румянцев мене спростує.
І він не забарився це зробити.
— Та що ви! Нічого схожого! — заперечив Румянцев, навіть не підозрюючи, як я зрадів його відповіді. Румянцев почав докладно описувати мені зовнішній вигляд касаток, а я слухав його й тріумфував. Здається, неповторне повторилося!
Шкода тільки, що видиво було майже таким короткочасним, як і вперше. Я скептично глянув на фотоапарат Румянцева й поцікавився, чи є надія, що знімки вийдуть.
— Надія, звичайно, є, — відповів він. — Але ж ви самі бачите, яке освітлення…
Незабаром мало зійти сонце; дрібні зірочки погасли. Роїння палоло не припинялося, дедалі більше ланцюжків спливало на поверхню океану,
Мабуть, тому, що на світанку похолоднішало, мене почало морозити. Я взявся за весла й мовчки повернув у бік лагуни. Коли на сході, віщуючи близький день, з’явилася попеляста смуга, до нас долинула весела пісня. Це поверталися з багатим виловом полінезійці.
Сонце зійшло над обрієм враз, наче хтось виштовхнув його з океану. І коли проміння його впало на зелені, вологі від щедрої роси крони кокосових пальм, а білий кораловий пісок на березі знову сліпуче заблищав, наша шлюпка досягла входу в лагуну. Я востаннє оглянувся на океан: від величезної кількості ікри й молочка він став опаловим.
Слідом за пірогами полінезійців шлюпка наша увійшла в лагуну й пришвартувалася до борту “Чайки”.
Ні цілком законне бажання відпочити після втомної, безсонної ночі, ні запрошення на свято в село (а нас повідомили, що організатори торжества вже розлили в черепашки тридакни пальмове вино), — ніщо не змогло зупинити нас із Румянцевим. Не домовляючись і не відповідаючи на запитання здивованих учасників експедиції, ми кинулись у фотолабораторію й зачинились там.
Надії наші не справдилися. Вірніше, те, що могло вийти на фотографії, — вийшло: це були хистке, у світлих фосфоричних смугах, море й чорна спина невідомого чудовиська з гострим плавцем.
Румянцев засмутився не менше, ніж я.
— Ні, це, безперечно, не касатка, — доводив він мені. — Та хіба на такому знімку розбереш, хто це?
А я думав, що це іхтіозавр, хоч так і не наважився поділитися своїми міркуваннями з Румянцевим.
І в мене було таке передчуття, що незабаром я знову зустрінуся з таємничим мешканцем океану. Чому воно раптом виникло, пояснити не можу, але передчуття збулося. Правда, не так, як малювала мені фантазія, бо побачити іхтіозавра на власні очі не пощастило.
І тоді я вперше й востаннє в житті позаздрив людям, корабель яких було розбито і які мало не загинули в океані.
АМОК,
або сплетення несподіванок
Чи не доводилося вам чувати про дивну й страшну хворобу — амок? Цей невиліковний приступ шаленого сказу, несвідома жадоба вбивства уражає жителів Малайського архіпелагу, але, на щастя, досить рідко. Людина, хвора на амок, вихоплює з-за пояса довгий ніж і, втрачаючи всякий контроль над собою, мчить вулицею села чи міста, вбиває й калічить усіх зустрічних — чоловіків, жінок, старих і дітей. Урятуватися від нещасного хворого можна, тільки вбивши його.
Вас може зацікавити, чому я, розповідаючи про зустрічі з таємничим чудовиськом, подібним до іхтіозавра, згадав про цю рідкісну й маловідому в нас хворобу.
Згадав я про неї, звичайно, не випадково. Справа в тому, що й у мешканців океанів бувають приступи, схожі своїм зовнішнім виявом на амок. Але що це: хвороба чи нез’ясовний вибух люті, — науці, як і багато чого іншого з життя океану, поки що невідомо.
Цілком точно встановлено, що такі незрозумілі приступи бувають у меч-риби. Ця велика, нерідко до п’яти метрів завдовжки, риба, озброєна довгим, гострим і надзвичайно міцним “мечем”, раптом починає поводитись якось дивно: перестає полювати і, розвиваючи швидкість до дев’яноста кілометрів на годину (це швидкість торпедного катера!), мчить по поверхні океану. Подібно до людини, враженої амоком, меч-риба нападає на все, що зустрічається на її шляху —
Незабаром ми переконалися, що приступи нез’ясовної, подібної до амоку, люті властиві не тільки меч—рибі.
Ми вже збиралися залишити гостинний атол Тікахау, коли зовсім несподівано радист “Чайки” прийняв сигнал біди із шхуни “Діана”, яка поверталась на Таїті з вантажем копри. Ця підсушена на сонці м’якоть кокосових горіхів є для більшості маленьких тихоокеанських острівців єдиним предметом вивозу. На атолі Тікахау тубільці теж заготовляли копру, і ця обставина трохи псувала наше, взагалі чудове, враження від коралових островів, і, зокрема, від атола Тікахау. Справа в тому, що, пров’ялюючись на сонці, копра трохи підгниває й від неї йде солодкуватий запах, який іноді відчуваєш навіть в океані ще задовго перед тим, як із води вирине низький кораловий острівець; до того ж, над копрою завжди носиться сила-силенна жирних мух, що також не прикрашає острів.
Однак для полінезійців копра має безумовне економічне значення, хоча скупники копри жорстоко обдурюють їх. Раз чи двічі на рік скупники відвідують коралові острівці й забирають копру, приготовлену до їх приїзду. На спеціальних заводах із копри одержують кокосову олію.
Прийнявши сигнал біди з “Діани”, ми, звичайно, не стали моралізувати з приводу взаємовідносин між купцями й тубільцями: в океані гинули люди, і треба було негайно вирушати їм на допомогу. “Чайка” розвинула граничну швидкість, і атол Тікахау незабаром зник з очей. Десь опівдні в сильний морський бінокль ми побачили спочатку щогли, а потім і кістяк невеликої шхуни, значно меншої за нашу “Чайку”. Мабуть, “Діана” наскочила на риф, хоча на навігаційну карту цього району підводні рифи нанесені не були.
За один кабельтов від “Діани” “Чайка” лягла в дрейф і поступово зблизилася з пошкодженою шхуною. Ми гадали, що потерпілі негайно завезуть до нас на шхуну буксирний трос, але темношкірі матроси тільки енергійно розмахували руками, щось намагаючись нам пояснити, а шлюпки не висилали. Нарешті, капітан “Діани” англійською мовою прокричав у рупор, що веслових суден на шхуні немає.
Ми були трохи здивовані цим, однак зараз же спустили свою шлюпку й за якісь три хвилини зійшли по трапу на “Діану”. Нас зустрів капітан і власник шхуни — рудуватий англієць Джонсон, який кинувся тиснути нам руки й дякувати за згоду подати йому допомогу. Джонсон був явно наляканий і розгублений. Як не дивно, але й звичні до всього матроси-таїтяни теж мали такий вигляд, ніби щойно пережили смертельну небезпеку. Навряд щоб їх так налякав риф, на який вони наскочили.
Далеко не відразу ми збагнули, що саме сталося з “Діаною”. Капітан Джонсон почав із скарг на долю, він казав нам, що геть розорений, що “Діані” більше не плавати, що вона придатна тільки на дрова й що сам він, капітан Джонсон, жалкує, що не загинув під час цього жахливого випадку. Нарешті, з його плутаної розповіді ми зрозуміли, що “Діана” плисти не може й не затонула тільки тому, що сидить на мілині, вірніше, на рифі. Ми пройшли на корму й переконалися, що капітан говорить чистісіньку правду — кормова частина “Діани” була пробита наскрізь, наче тараном.