Вірнопідданий
Шрифт:
Коли він повернувся, майор і вчитель Кюнхен, намагаючись перекричати один одного, розповідали про запеклу битву. Зрозуміти їх було несила. Але Кюнхенів вереск усе дужче пробивався крізь рев майора і кінець кінцем примусив того замовкнути, отже, ніщо більше не заважало дідуганові брехати.
— Ні, старий друже, ви людина запопадлива. Якщо падаєте зі сходів, то вже всі східці порахуєте. Але будинок, в якому зачинилися вільні стрільці, підпалив тоді Кюнхен, тут нічого не вдієш. Я ужив військових хитрощів і вдав із себе мертвого, а ті дурні нічого не помітили. Коли ж усе
Кюнхен спинив ширяння своєї фантазії верескливим хихотом, якому вторував громовий регіт бесідників.
Кюнхен передихнув.
— Ці пройди нас дуже розлютили! А баби! Ні, панове, таких відьом, як французькі баби, світ не бачив. Вони лили на наші голови окріп! Ну, питаю вас, хіба пристойні дами таке виробляють? Коли запалало, вони почали кидати дітей з вікон і ще хотіли, щоб ми ловили їх. Вигадали непогано, але по-дурному… Ми й ловили малу мерзоту, але на штики. А потім і самих дам! — Кюнхен склав скарлючені від подагри пальці, ніби охоплюючи ними приклад, і подивився вгору, наче там когось ще треба було прохромити штиком. Скельця його окулярів блищали, він брехав далі.
— Під кінець з’явилася товстуля, яка передом ніяк не могла пролізти крізь вікно, то ж вона спробувала, чи не пощастить пройти задом. Але моє серденько забула про Кюнхена. Я не полінувався злізти на плечі двом товаришам і полоскотати штиком її гладку французьку…
Кінця його розповіді не можна було почути через схвальний галас. Учитель додав ще:
— Кожної Седанської річниці я розповідаю цю історію шляхетними словами в своєму класі. Нехай хлопчики знають, якими героями були їхні батьки!
Всі погодилися, що це може тільки сприяти розвиткові національних поглядів молодого покоління, і цокнулися з Кюнхеном. Від великого запалу ніхто не помітив, що до столу підійшов ще хтось. Ядасон несподівано зауважив скромного сірого чоловіка в гогенцоллернівському плащі і милостиво кинув йому.
— А, пане Нотгрошен, сідайте!
Дідеріх наскіпався на нього з висоти своїх піднесених почуттів:
— Ви хто?
Незнайомий низько вклонився.
— Нотгрошен, редактор «Нецігської газети».
— Значить, кандидат на голодну смерть, — сказав Дідеріх, намагаючись блискати очима. — Задрипані гімназисти, освічена голота — небезпека для нас.
Всі зареготали; редактор покірно посміхнувся.
— Його величність затаврував вас, — сказав Дідеріх. — Ну, сідайте!
Він навіть налив йому шампанського, і Нотгрошен з подякою випив. Тверезий і зніяковілий, він оглядав товариство, самовпевненість якого все зростала від великої кількості випитого вина, про що свідчили порожні пляшки на підлозі. Про нього відразу ж забули. Він терпляче чекав, поки хтось не запитав його, як він серед ночі тут опинився.
— Мені ж треба було випустити газету, — сказав він поважно, як маленький службовець. — Ви ж, панове, захочете прочитати
— Ми це знаємо краще від вас! — закричав Дідеріх. — Ви ж від голоду все висмоктуєте з пальця!
Редактор винувато посміхнувся і покірно слухав, поки всі наввипередки описували йому пригоду. Коли гомін стих, він почав:
— Коли вже он той пан…
— Доктор Геслінг, — різко сказав Дідеріх.
— Нотгрошен, — пробурмотів редактор. Коли вже ви згадали кайзерове ім’я, то я думаю, панове, вас зацікавить звістка про новий виступ його величності.
— Я не дозволю ніякої критики! — загорлав Дідеріх.
Редактор знітився і приклав руку до грудей.
— Мова йде про лист його величності.
— Що завдяки підлій зраді потрапив до вашого бюрка? — спитав Дідеріх.
Нотгрошен підняв руку, ніби для клятви.
— Сам кайзер призначив його для опублікування. Завтра вранці ви прочитаєте його в газетах. Ось коректура.
— Говоріть, докторе! — наказав майор.
— Доктор? Хіба ви доктор? — вигукнув Дідеріх. Але ніхто вже не цікавився нічим, крім листа, гранки вирвали з редакторових рук.
— Браво! — вигукнув Ядасон, який ще був спроможний читати. — Його величність оголошує себе прихильником позитивного християнства.
Пастор Цілліх так зрадів, що в нього почалася гикавка.
— Це якраз для Гейтейфеля! Нарешті вчені чваньки дістануть… — гик! — по заслузі! Вони вже підкрадаються до тайни одкровення… — гик! — Це навіть для мене не зрозуміло — гик! — а я вивчав теологію!
Вчитель Кюнхен змахнув гранками високо в повітрі:
— Панове! Не я буду, коли не прочитаю цього листа в класі і не загадаю на цю тему письмової роботи!
Дідеріх був дуже поважний:
— Справді, Хаммурабі [5] був господнім знаряддям! Я б хотів бачити, хто посміє це заперечити! — І він грізно заблискав очима. Нотгрошен згорбився. — Ну, а Вільгельм Великий! — провадив далі Дідеріх. — Прошу не заперечувати. Коли вже не він був господнім знаряддям, тоді господь взагалі не знає, що таке знаряддя.
— Я цілком дотримуюся тієї ж думки, — запевнив майор.
На щастя, ніхто не заперечував, бо Дідеріх був готовий на все. Вхопившися за стіл, він насилу підвівся зі свого місця.
5
Хаммурабі — вавілонський цар, відомий, зокрема, своїм піклуванням про релігію.
— А наш блискучий молодий кайзер? — грізно спитав він.
З усіх боків залунало:
— Індивідуальність…
— Людина пориву…
— Найрізнобічніша особа…
— Оригінальний мислитель…
Дідеріхові цього було замало.
— Пропоную вважати його також за знаряддя!
Пропозиція була схвалена.
— Пропоную телеграмою сповістити про це його величність!
— Я підтримую пропозицію! — заревів майор.
Дідеріх констатував: «Схвалена одноголосно і з запалом!» — і впав на свого стільця.