Вірнопідданий
Шрифт:
— Я говорив вам наперед, що цим закінчиться.
— Бо вам це було на руку, — в’їдливо зауважила вона.
На це Дідеріх з іронією:
— Він сам доручив мені мішати в його горщику. І якби горщик не був загорнений в хрусткі папірці, він давно б дав йому википіти.
— Якби ви знали! — вихопилось у Густи. — В тому й річ, саме цього я й не можу, аж ніяк не можу дарувати йому, що йому до всього байдуже, навіть до моїх грошей!
Дідеріх був приголомшений.
— З таким не треба зв’язуватися, — заявив він. — У таких нема за що вхопитися, вони прослизають поміж пальців. — Він значуще кивнув головою. — Хто плює
Густа ледве всміхнулася.
— Тоді ви блискуче розумієте життя.
— Будемо сподіватися, — сказав він.
Вона підійшла до нього ближче і подивилася на нього крізь останні сльозинки.
— Ну, що ж, ваша була правда. Ви гадаєте, що це мене дуже засмучує? — Вона вдала зневажливу гримасу. — Я його взагалі не кохала. І тільки чекала нагоди, щоб позбутися його. А тепер він виявився таким ницим, що сам пішов. Тоді обійдемось і без нього, — додала вона, кинувши звабливий погляд на Дідеріха.
Але Дідеріх лише взяв назад свого носовичка, все інше, очевидно, мало вабило його. Густа зрозуміла, що він досі дивиться на речі так само суворо, як тоді в «куточку кохання»; обличчя її виявило покірливість.
— Ви, звичайно, натякаєте на становище, в якому я опинилася?
— Я нічого не сказав, — ухилився він.
— Я ж не винна, що люди говорять про мене всяку гидоту, — тихо поскаржилася Густа.
— Я також.
Густа опустила голову.
— Авжеж, я розумію: така, як я, не заслуговує на те, щоб з нею одружився справді порядний чоловік, який розважно дивиться на життя. — І вона спідлоба скоса подивилася на нього, перевіряючи враження від своїх слів.
Дідеріх засопів.
— Можливо… — почав він і зупинився. Густа не дихала. — Припустімо, — з енергійним наголосом сказав він, — що хтось навпаки, дивиться на життя дуже розважно, і він при цьому сучасна людина, з широким розмахом; і цілком свідомий своєї відповідальності перед самим собою і своїми майбутніми дітьми, як і перед кайзером та батьківщиною, бере беззахисну жінку під свою опіку і підносить її до себе.
Густине обличчя набувало дедалі побожнішого виразу. Вона склала долоні і, схиливши голову набік, дивилася на нього із щирим благанням. Але цього, певно, було не досить, він виразно вимагав чогось незвичайного, і Густа впала навколішки. Тоді Дідеріх ласкаво наблизився до неї.
— Хай буде так, — сказав він і блиснув очима.
Тут до покою ввійшла пані Даймхен.
— Що таке? — запитала вона. — Що сталося?
Густа не розгубилася:
— Ах, боже мій, мамо, ми шукаємо мого персня.
Зразу ж пані Даймхен і собі опустилася на підлогу. Дідеріх не схотів відставати від неї. Мовчки проплазувавши кілька хвилин, Густа скрикнула:
— Знайшла!
Вона рішуче підвелася.
— Мушу тобі сказати, мамо, що я змінилася.
Пані Даймхен, ще не відсапавшись, не відразу втямила. Спільними зусиллями Густа і Дідеріх пояснили їй усе. Кінець кінцем вона призналася, що сама вже думала про це, коли вже люди базікають.
— Адже Вольфганг усе одно був якимсь тюхтієм, коли тільки не вип’є. Ну… а родина, тут уже Геслінгам не зрівнятися.
Це вона ще побачить, пообіцяв Дідеріх; він оголосив, що поки не домовилися про практичну сторону, справу не можна вважати за розв’язану. Довелося показати йому всі папери, потім він допевнився спільності майна, — а що він удіє з грішми, це нікого не стосується! При найменшому
— Ти хочеш, щоб завтра все місто плескало язиками, що один мене кинув; а за ним і другий?
Коли все владнали, Дідеріх розвеселився. Він повечеряв з дамами і хотів уже, нікого не питаючи, послати покоївку по шампанське, але пані Даймхен образилася: в домі у неї звичайно було шампанське для панів офіцерів, які бували тут.
Взагалі ви маєте більше щастя, ніж розуму, бо ж Густа могла вийти і за пана лейтенанта фон Бріцена.
Дідеріх весело засміявся. Все вийшло на добре. Йому гроші, а для Еммі — лейтенант фон Бріцен!.. За столом ставало все веселіше; за другою пляшкою молодий і наречена раз у раз хилилися одне до одного, їхні ноги переплелися до колін, а Дідеріхова рука зникла під скатертиною. Проти них, склавши руки на колінах, куняла пані Даймхен. Несподівано Дідеріх видав гуркітливий звук і зразу ж заявив, що бере на себе цілковиту відповідальність за те, що трапилося: в аристократичних колах так ведеться, він пересвідчився в цьому, буваючи у фон Вулькових.
Яка була сенсація, коли Неціг дізнався про новий стан речей! На питання віншувальників Дідеріх відповідав, що не знає ще, до чого прикладе півтора мільйона своєї дружини. Може, переїде до Берліна — адже тільки там можливий справжній розмах. Свою фабрику, в усякому разі, він думає продати.
— Паперова промисловість переживає кризу; а за теперішніх обставин ця вбога фабрика посередині Неціга мені абсолютно не потрібна.
Вдома настрій був святковий. Сестри дістали більше, ніж звичайно, грошей, а матері Дідеріх дозволив стільки зворушливих сцен і обіймів, скільки їй заманулося, і навіть охоче прийняв її благословення. Густа завжди з’являлася в ролі доброї феї, з повними руками квітів, цукерок, срібних торбинок. Дідеріх, здавалося, поруч неї ішов по квітах. Час линув з чарівною швидкістю серед купування, сніданків із шампанським і передвесільних візитів — на передку, поряд з кучером, найманий лакей у лівреї, а всередині, в кареті, заручені у жвавій розмові поміж собою.
Чудовий настрій, який опанував їх у ті дні, привів їх одного вечора на виставу «Лоенгріна». Обом матерям довелося поступитися і зостатися вдома; молодий і наречена, всупереч пристойностям, наполягли на тому, щоб самим поїхати до опери й запосісти місця в ложі авансцени. Широкий плюшевий диван коло стіни, до якого не сягали очі глядачів із зали, був продавлений і весь у плямах, він таїв у собі щось принадне і двозначне. Густа запевняла, що це, власне, ложа офіцерів і що тут вони приймають актрис!
— З актрисами ми щасливо покінчили, — заявив Дідеріх і дав зрозуміти, що до недавнього часу у нього з однією актрисою, яку він, звичайно, не може назвати… Гарячкові Густині розпити своєчасно перервав стук палички капельмейстера. Вони сіли на свої місця.
— Геніш став ще більш кручений, — відразу ж сказала Густа, кивком голови вказуючи на диригента. Він справив на Дідеріха враження особистості високоартистичної, хоч і хворобливої. Коли він руками і ногами вибивав такт, чорні спутані пасма його волосся підстрибували так само, як і мішечки жиру на його здоровенному сірому обличчі, а під фраком і штаньми ритмічно ходили хвилі. В оркестрі трудилися з усієї сили, проте Дідеріх дав зрозуміти, що не надає значення увертюрам.