Вірнопідданий
Шрифт:
Але як знавець справи, він на запитання Нотгрошена, який опублікував його відповідь, заявив, що проспект нічого не перебільшує, а скорше навіть применшує. Гаузенфельд — насправді золоте дно; можна палко рекомендувати купівлю акцій, допущених до котирування на біржі.
І справді, гаузенфельдські акції в Нецігу були нарозхап. Наскільки об’єктивна і незалежна від особистих інтересів була Дідеріхова думка, виявилося за особливої нагоди, коли старий Бук шукав грошей. Бо він дійшов до цього; родина і відданість громадським інтересам довели його до такого становища, коли навіть друзі відступилися від нього. Тоді втрутився Дідеріх.
— Йому, мабуть, страшенно потрібні були гроші, — зауважував Дідеріх щоразу, коли розповідав про це, — коли вже він узяв їх у мене, свого найзапеклішого політичного супротивника! Хто б міг подумати, що він дійде до цього!!
І Дідеріх замислено хитав головою над примхами долі… Він додавав, що будинок обійдеться йому дорого, якщо перейде в його власність. Щоправда, свій незабаром доведеться залишити. А це також доводило, що він не розраховує на Гаузенфельд…
— Але, — додав Дідеріх, — старий не купається в розкошах, хто знає, чим закінчиться його процес… І саме тому, що в політиці мені доводиться боротися проти нього, я хотів показати… Ви розумієте?
Це розуміли всі і вітали його з таким більше ніж благородним учинком. Дідеріх скромно заперечував.
— Він заявив, що мені бракує ідеалізму, цього я не міг стерпіти.
Його голос тремтів від мужнього зворушення.
А доля робила своє, і коли в багатьох життя було сповнене перешкод, тим приємніше було усвідомлювати, що власне життя іде рівно. Дідеріх особливо відчув це того дня, коли Наполеон Фішер від’їздив до Берліна, щоб відхилити військовий законопроект. «Голос народу» сповістив про масову демонстрацію, казали, що вокзал запосіла поліція; обов’язок націоналіста велів бути приявним при цьому. Дорогою Дідеріх зустрівся з Ядасоном. Вони привіталися так церемонно, як цього вимагала їхня остигла дружба.
— Ви теж хочете подивитися на цей балаган? — спитав Дідеріх.
— Я їду у відпустку — до Парижа. — Справді, на Ядасоні було вбрання туриста. Він додав: — Хоча б для того, щоб утекти від політичних дурниць, що їх тут натворили.
Дідеріх великодушно поклав не звертати уваги на роздратованість людини, яка не допевнилася успіху.
— Власне кажучи, всі думали, — сказав він, — що тепер ви зважитеся.
— Я? Яким чином?
— Щоправда, панна Цілліх виїхала до тітки.
— До тітки? Здорово! — Ядасон пирхнув. — І всі так думали! Ви, звичайно, теж?
— Мене ви до цієї справи не вплутуйте. — Дідеріхове обличчя виражало цілковите розуміння. — А чому «здорово»? Де ж поділася Кетхен?
— Втекла, — сказав Ядасон.
Тут Дідеріх усе ж таки зупинився і засопів. Кетхен Цілліх утекла! В яку халепу він мало не вскочив!.. Ядасон сказав світським тоном:
— Авжеж, у Берлін. Простодушні батьки ще сном і духом не знають. Я не гніваюся на неї; ви розумієте, це мало колись-то скінчитися.
— Так чи інакше, — доповнив Дідеріх, уже отямившись.
— Краще так, аніж інакше, — виправив Ядасон, на що Дідеріх, довірливо понизивши голос:
— Тепер я можу вам це сказати: мені завжди здавалося, що ця пташка і у вас не зазимує.
Але Ядасон запротестував, його самолюбство було вражене:
— Ви що, очманіли? Я ж сам дав їй рекомендації. От побачите, вона зробить кар’єру в Берліні.
— Не маю сумніву. — Дідеріх підморгнув: — Я знаю її здібності. Ви, звичайно, вважали мене
І він розповів асесорові, який ставав дедалі неспокійнішим, про свою пригоду з Кетхен у «куточку кохання», розповів з подробицями, яких насправді не було. З посмішкою задоволеної помсти дивився він на Ядасона, який, очевидно, був у скрутному становищі: чи вважати це за образу своєї честі, чи ні. Нарешті він визнав за краще поплескати Дідеріха по плечу, і вони по-дружньому почали робити висновки, які самі собою спадали на думку.
— Звичайно, це все лишиться тільки між нами… Таку дівчину також треба цінувати по справедливості, бо де інакше візьметься поповнення для розваги вищого світу? Адресу? Але тільки вам. Якщо колись потрапиш до Берліна, то знатимеш, куди податися.
— В цьому була б навіть певна принадність, — зауважив Дідеріх замислено.
Ядасон побачив свій багаж, і вони попрощалися.
— Політика, на жаль, трохи роз’єднала нас, але ж звичайне, людське, дякувати богові, зближує. Бажаю вам розважатися в Парижі.
— Про розваги не може бути й мови. — Ядасон обернувся з таким обличчям, немов збирався когось занапастити. Але, помітивши тривогу на Дідеріховому обличчі, знову підійшов до нього. — За місяць, — сказав він незвичайно поважно і зосереджено, — ви це самі побачите. Було б, мабуть, бажано, щоб ви поволі підготували до цього громадську думку.
Дідеріх, мимоволі схвильований, спитав:
— Але що ви маєте на увазі?
І Ядасон багатозначно, з посмішкою самозреченої рішучості:
— Я маю намір привести свій зовнішній вигляд у відповідність до своїх націоналістичних поглядів…
Коли Дідеріх збагнув зміст сказаного, він міг у відповідь лише шанобливо вклонитися, але Ядасона вже не було. Той виходив на платформу, і там вуха його ще раз — останній раз! — спалахнули, як двоє церковних вікон у промінні вечірнього сонця.
До вокзалу підійшов гурт чоловіків, у центрі якого майорів прапор. Кілька поліціянтів повільно зійшло зі сходів і вишикувалося супроти прибулих. Гурт зразу заспівав «Інтернаціонал». Проте натиск був успішно відбитий представниками влади. Щоправда, кілька чоловік усе ж таки прохопилося і скупчилися навколо Наполеона Фішера, який своїми довгими руками тягнув майже по землі гаптований дорожній мішок. У буфеті вони освіжилися після всіх злигоднів, зазнаних під липневим сонцем за справу крамоли. Потім, зваживши на запізнення поїзда, Наполеон Фішер зробив спробу виголосити на платформі промову, але чиновник поліції заборонив це депутатові рейхстагу. Наполеон поставив свого гаптованого мішка і вишкірив зуби. Знаючи його, Дідеріх був певен того, що він учинить опір державній владі. Але, на його щастя, прийшов поїзд, і лише тепер Дідеріх уперше звернув увагу на присадкуватого чоловіка, який весь час відвертався, коли повз нього проходили. Він тримав у руках великий букет квітів і дивився назустріч поїздові. Де Дідеріх бачив ці плечі… Що за чортовиння! З вікна купе кивала Юдіф Лауер! Чоловік допоміг їй вийти, підніс їй букета, і вона взяла його з тією поважною усмішкою, якою завжди усміхалась. Коли обоє обернулися до виходу, Дідеріх поквапливо, гучно сопучи, одійшов убік. Чортовиння тут не було ніякого, просто закінчився Лауерів термін — він вийшов із в’язниці.