Віртуалка

Ликович Ірися

І чому ж він мені потім, коли я зателефонувала до Італії, аби запитати, чому ж він не говорив відразу, що йому не подобалося у мені, у нас, у наших стосунках, по-тупому відповів: «Проста нє хатєл портіть тваі харошиє маменти».

Звідки було мені, чаруючий мій Тоні, знати, що наша любов для нього була боєм бика з тореадором. Та якби й

знала, нерозумниця, то, уяви собі, що я, двадцятилітка, навіть не знала, що ціллю бійця є вбити бика. Яку логіку мало для мене оте ігрище? Але додуматися до такої жорстокості з боку людини сама не змогла і щиро плакала, коли в Інтернеті знайшла відеоролик, як загнана тварина на арені вбиває тореадора. Коли ж дізналася, що бідний бик зовсім не має вибору: або він, або – його, перестала співчувати тим довбаним спортсменам, ловцям гострих відчуттів.

Для мене було вбивчим розуміти тоді, що для Іґарюші, будь він биком чи тореадором, наша доля вирішена; аби порятуватися від власної смерті, треба вбити наше кохання, бо воно ховає у собі пастку. Втрапивши у яку, людина мусить впустити до себе іншу людину.

І хто б міг подумати, що Вєдмєжонок уже чотири місяці тому, ще тоді, коли «типу» літав у відрядження до Сочі, насправді їздив на винайнятій машині на співбесіду до Італії.

А ще, Тоні, Солдатік (так потай називали його між собою Орхан з Танею, бо він знав напам’ять чи не всі серії російського серіалу «Солдаты») постійно, майже щодня, на роботі, або коли я вже спала, висиджував яйця на сайті знайомств mail.ru. Я, дурненька, не хотіла забирати від нього бодай той єдиний дивний спосіб комунікації з людьми. Інтернет-людьми. І мене чомусь жодного разу не зачепило, що у його анкеті, через два роки нашого знайомства, як і на самому початку, стояло: «Мета знайомства: шукаю жінку для створення сім’ї та народження дітей».

Ти не повіриш, любий мій знайомий незнайомцю, мій чаруючий Тоні, у той день, в аеропорту ми з Іґарєм бачилися востаннє. Я відлітала до батьків, а коли, вся

сповнена надії на краще, повернулася до нашої невеличкої квартири на Аугассе, тієї, знаєш, що у дев’ятому районі Відня (непоганий був, до речі, район, неподалік від нас розляглися парк та Донауканал), виявила, що вже не було до кого привертатися. Наша квартира чатувала на мене, тримаючи в собі тижневу порцію нічних жахів та безсоння для мене.

Тоні, знаю, тебе завжди цікавило, якого кольору нічні жахи, і я змалювала для тебе ліс, котрий не має ні початку, ні кінця. Я розповідала тобі, що між деревами, куди не попадають сонячні промені, зачаїлася волога темрявоподібна сірість. І я жахалася її, не бачачи майбутнього, не знаходячи – навіть не шукаючи – виходу до світла, я плакала ночами, добровільно впускаючи до себе холод та морок розлогого лісу самотності.

Відпочиваючи у Карпатах, куди я приїхала потягом зі Львова, не могла навіть подумати про таке завершення. Зв’язку з моїм австрійським оператором там не було, як і не мали ми також Інтернету. Сама ж телефонувати з пошти не хотіла, бо боязко чекала, коли вузол нашого непорозуміння розв’яжеться без моєї активної участі.

Але потім я повернулася, і він, Тоні, моє ведмежатко, не зустрів мене, як завжди, в аеропорту. Із завмиранням серця я ішла від терміналу до терміналу, проминула вихід, біля дверей курили панки, смачно спльовуючи на підлогу, я ж зупинилася, тривожно роззираючись довкола, валіза гепнулась біля моїх ніг, валіза з гостинцями, купленими мною для нього.

Тоні, то була пізня весна, моя рожева «сувенірна» українська шкірянка здалася мені затісною. Мені не вистачало повітря – його не було в аеропорту. Я відчувала відсутність Іґарьочка усім тілом. Набрала його номер, звідки й поінформували мене ввічливим жіночим голосом, що він не може прийняти дзвінок, і запропонували залишити голосове повідомлення.

Конец ознакомительного фрагмента.