Віта Ностра
Шрифт:
– Сашо, скажи, що ти пожартувала.
Саша вийняла з кишені рудуватий папірець, надрукований типографським способом, колись покороблений од дощів та сліз, але ретельно випрасуваний праскою. Мама пробігла його очима. Подивилася знову на Сашу.
– Послухай, тут дата – червень… Звідки він у тебе?
– Одержала по пошті.
– Коли?
Саша затримала подих. Брехати мамі отак в очі – справа нелегка, без звички не вдається.
– Кілька днів тому.
– Сашо, ти брешеш!
– Мамо, це справжній документ! Я вступила! В інститут! І я там
– Розумію, – мама обіперлася об край стола. – Я розумію. Ти ревнуєш. Ти – доросла дівчина – поводишся, як… як розпещена, погана дитина. Відколи… Не можеш мені пробачити, так? Не можеш пробачити і влаштовуєш демонстрації?
– Ні! – Саша захлинулася. – Він тут ні при чому! Це просто… Ну… так вийшло, що я зробила. Я поїду до Торпи, і…
– Нікуди ти не поїдеш, – у маминому голосі хрускав лютневий лід. – Ти навчатимешся в нормальних умовах, у нормальному виші. Мені дуже шкода, що я виховала егоїстку, але більше ніякого екстриму я не допущу. Дякую за приємну розмову.
І вона знову відвернулася до дзеркала.
Через два дні холодних, скутих стосунків мама прийшла додому незвично весела, з рожевими «яблучками» на щоках. Виявилося, що в університеті відкрито добір на вечірнє відділення, і Сашу з її балами, можливо, візьмуть.
– А працюватимеш у нас на фірмі, – говорила мама, спритно розставляючи тарілки, розкладаючи картоплю з м’ясом. – Я домовилась. Удень працюватимеш, увечері пари. Потім можна буде перевестися на денне. Напевно, можна. На другому курсі чи на третьому…
Саша мовчала.
– Завтра вранці треба буде підійти на кафедру. Кімната тридцять друга. Ти чуєш?
– Я поїду до Торпи, – промовила Саша ледь чутно. Над столом зависла мертва тиша.
– Сашо, – докірливо сказав Валентин. – Ну навіщо ти так?
Рятуючись, Саша встала з-за стола. Залишивши незайманою свою порцію, пішла в кімнату, залізла під ковдру й вдала, що спить. Мама й Валентин говорили голосно, крізь стіни й крізь ковдру до Саші долинали уривки фраз.
– Заспокойся, – говорив Валентин. – Та заспокойся ти! Самостійність…
– Вона неповнолітня!
– Вони дорослішають… їм хочеться… зрештою, це ж не край світу…
Голоси поступово стихали – напруга спадала. Саша заплющила очі. Все складається якнайкраще: мамі й Валентину зручно буде залишитись у квартирі вдвох. Зараз вони поговорять-поговорять, та й відпустять Сашу до невідомої Торпи, де її чекає казна-що…
Її роздирало надвоє. Якщо мама погодиться легко – Саша образиться навіки. Якщо ж мама стане стіною… а так воно, схоже, й буде…
Ні, не буде. Ось уже на кухні сміються. Домовилися. П’ють чай. Вирішили: у дівчинки своя доля, вона самостійна, нехай їде хоч до чорта в зуби! Задоволені. Ось ми які прогресивні. А що? Безліч школярів отак їдуть з дому через літо після випуску. Назустріч дорослому життю… В гуртожиток…
Саша стягла з лиця ковдру. За вікном, за щільно запнутими шторами, досі було світло. Восьма година. Пів на дев’яту. Серпень.
У двері Сашиної кімнати неголосно стукнули.
– Це я, – сказав Валентин. – Поговоримо?
Вони знайшли місто Торпу в атласі автомобільних доріг. Прозорий кружечок на карті, саме в тому місці, де аркуш потерся на згині.
– Місто, – гмикнув Валентин. – Скоріше, селище міського типу. Ну який там може бути інститут?
Саша показала йому рудий папірець. Він довго його розглядав, крутив у руках, супився.
– Ти що, подавала туди документи?
– Ні… Тобто так.
– Але ж твої документи лежали в університеті!
– Туди можна копії… Крім того, в універ мене все одно не взяли.
– Інститут спеціальних технологій, – знову прочитав Валентин. – Що це за технології? Спеціальність твоя майбутня як називається?
– Спеціальний технолог, – сказала Саша.
Валентин насупився:
– Ти що, знущаєшся?
– Ні, – Саші було дуже ніяково. – Спеціальність там обирають на третьому курсі. Або на четвертому. Я точно не знаю.
– Не знаєш, а готова їхати?
– Якщо мені не сподобається, я повернуся, – сказала Саша зовсім тихо. – Чесне слово. Якщо виявиться, що це поганий інститут – я приїду назад. Тільки скажіть мамі, нехай вона не хвилюється. Мені треба туди поїхати. Дуже треба. Річ не в тому, що… зовсім не в цьому. Мені просто треба.
Вона повторювала те саме то так, то сяк, а Валентин сидів перед нею, стривожений, незвично розгублений, і вперше в житті Саші раптом здалося, що він їй не чужий.
– Вставайте, дівчино. Торпа через півгодини.
– Га? – Саша підскочила й стукнулася головою об багажну полицю.
Ціла ніч минула в напівдрімоті, заснути їй удалося зовсім недавно. Вагон був старий, добряче трусило, десь на столі дзенькала ложка в порожній склянці. Пропливали тіні й вогні, пронизували наскрізь плацкартний простір, де стікали потом гарячі напівголі тіла. Звисали з полиць ріжки простирадл. Хтось хропів, хтось вовтузився з поліетиленовою торбинкою, а Саша лежала на спині, на верхній полиці, і вмовляла себе: через тиждень повернусь. Умова – бути до початку занять. Про те, щоб дожити в цій Торпі до випуску, розмови не було.
Валентин хотів їхати з нею. Наполягав. Сам купив два квитки в залізничній касі, собі й Саші. Він збирався перевірити акредитацію вишу, умови в гуртожитку, одне слово, дізнатися й розвідати все, і Саша в глибині душі була йому вдячна. До того ж, темний чоловік, що назвався Фаритом Кострицьким, не вимагав, щоб Саша заявилася до Торпи сама.
Напередодні від’їзду Валентинові подзвонили з Харкова – його син від першого шлюбу потрапив під машину і, хоч легко відбувся, присутність Валентина з його знайомствами у світі медицини була необхідна. Валентин, забувши про Сашині проблеми, гайнув до Харкова. Перед відходом поїзда Саші довелося здавати його квиток, та ще й переконувати маму, що вона й одна впорається.