Віта Ностра
Шрифт:
Саша опустила голову.
Хтось засміявся. Хихикання промайнуло по аудиторії, як епідемія, – від вогнища до вогнища, але Кравець ніяк не відреагував. Сміх затих сам собою. Саша продиралася крізь довгі, безглузді комбінації букв, і в неї волосся ставало дибки. Їй здавалося, що хтось услід за нею повторює ці звуки в темній кімнаті з дзеркалами замість стін, і кожне слово, відбившись по багато разів, набуває сенсу, але до цієї миті Саша вже заходить на два абзаци вперед, і сенс одлітає од неї, наче дим од швидкого паровоза…
Коли параграф – досить короткий – закінчився, вона була мокра з голови до п’ят. Насилу перевела
З коридора продзвенів дзвінок.
– Завдання додому, – сказав Кравець. – Параграф прочитати тричі від початку до кінця. Те, що надруковане червоним, вивчити напам’ять. Назубок. Визубрити. Завтра в нас на третій парі індивідуальні заняття, список складе Кострицький.
– Чому я? – зметнувся Костя.
– Тому що ти староста, – сухо сказав Кравець. – Усі вільні. Йдіть на фізкультуру.
Група «А», незвичайно мовчазна, зупинилася в холі, коло початку широких сходів. Згори, весело перемовляючись, спускалися студенти з групи «Б» – видно, фізкультура пішла їм на користь. Спереду йшла Оксана, і розпашілі її щоки горіли в напівтемряві, наче два кавунові зрізи.
– Чого це ви такі прибиті? – побачивши паралельну групу, Оксана стишила крок.
– Скоро довідаєшся, – похмуро відгукнулася Ліза.
– Ну що, ходімо на фізкультуру… – нерішуче запропонував Костя. – Не стояти ж тут до ночі…
– Старосто, – сказала Ліза з незрозумілою інтонацією. – Твоє прізвище Кострицький?
– Так, і що?
– Ким тобі доводиться Фарит… вибач, не знаю по батькові?
Костя стис кулаки:
– Батьком! Ну то й що? Ну то й що?!
– Відчепися від нього, він ні в чому не винний, – тихо сказала Саша. – Він у тій самій дірі, що й ми… його теж сюди загнали.
Ліза круто розвернулася й перша подалася нагору по сходах. Її коротка спідниця щільно облягала дупку, миготіли довгі засмаглі ноги.
– Гм, – задумливо сказав Андрій Коротков, високий плечистий хлопець, старший за багатьох – мабуть, потрапив у інститут уже після армії.
Саша, не дивлячись більше ні на кого, побрела вслід за Лізою – на третій поверх, до дверей зі скромним написом «Спортзал».
Фізкультурник виявився сліпучим чорноволосим красенем років двадцяти п’яти. Тоненька жовта майка облягала могутні м’язи грудей і спини, голі плечі й руки роздувалися біцепсами й трицепсами. Вишикувавши групу «в шеренгу по одному», Дмитро Дмитрович – так його звали – щиро виклав усю свою історію: займався боротьбою, перемагав і мав успіхи, зазнав травми, довелося покинути великий спорт і піти на тренерську роботу, а оскільки досвіду немає – дуже до речі трапилося викладання в провінційному інституті. Розповідаючи, фізкультурник сором’язливо всміхався; Саша зрозуміла, чому така весела була група «Б», особливо дівчата. ДеДе – а звати його інакше було просто неможливо – нагадував тигреня-підлітка, могутнє, щире, і думка про те, що фізкультура на першому курсі за розкладом – чотири рази на тиждень, замість законної відрази тепер викликала захват. ДеДе нагадав, що на кожне заняття необхідно приходити в спортивній формі і взутті, пообіцяв вести секції – боротьби для хлопців і настільного тенісу для всіх. Юля Ґольдман, метка й весела, одразу обурилася дискримінацією: чому, запитала вона, боротьба тільки для хлопців? Дівчата що, не мають права
Підлогу в залі зовсім недавно покрили товстим шаром фарби. Яскраво-зелені, яскраво-жовті поля, товсті білі лінії, удари апельсинового баскетбольного м’яча, запах гуми й поту – Саша бігала від кільця до кільця, скоріше, зображаючи активність, ніж насправді намагаючись вплинути на хід гри. Те, що зараз відбувалося, було нормальним, радісним, соковитим окрайцем життя, і важко було повірити, що півгодини тому вона читала параграф номер один, корячись бажанню садиста-викладача в довгастих окулярах на кінчику носа.
Тут з них знущаються. Змушують читати й зубрити дурниці, нісенітниці. Те саме, що чистити забруковану площу зубною щіткою… Або сортувати зерна, які знову будуть перемішані, і знову, і знову, а робота важка, зернятка маленькі… І – безглузда робота. Покарання. Знущання.
Тільки кому це треба? Кому потрібний Інститут спеціальних технологій з усім його штатом, їдальнею, деканатом, гуртожитком? Що це, гніздо садизму?
Костя передав їй м’яча над головою Юлі, Саша вловила, повела, петляючи, кинула в кільце – але Ліза в останню мить сильно вдарила її по руці. М’яч стукнувся об край щита й од скочив у руки комусь із суперників, і знову – тук-тук-тук – перемістився на протилежний кінець залу, і Ліза побігла за ним, обсмикуючи міні-спідницю, в якій, чесно кажучи, в баскетбол грати небажано…
Сашина команда програла.
– Я не можу це запам’ятати! Не можу!
Підручник полетів у куток, ударився об дверцята шафи, гримнувся на підлогу й залишився лежати, розкинувши жовтуваті сторінки. Оксана гатила кулаками по письмовому столу так, що підстрибувала настільна лампа:
– Не можу! Не буду це вчити! Вони над нами знущаються!
– Я теж так думаю, – Ліза курила, сидячи на підвіконні, майонезна баночка перед нею була повна недопалків зі слідами помади.
– А що буде, якщо ми не вивчимо? – спитала Саша.
Усі три замовкли. Питання, яке їх мучило цілий день, нарешті прозвучало вголос.
Був вечір. За вікном сідало сонце. Десь бриньчали на гітарі. Позаду був перший день навчання: спеціальність, фізкультура, філософія та світова історія. Третя й четверта пара не принесли сюрпризів. Саша записала в загальному зошиті, що таке основне питання філософії і чому матеріалізм відрізняється від ідеалізму, зробила нотатки про стоянки первісних людей та їхній уклад і одержала на руки два найзвичайнісінькі підручники. Обід, щедрий і смачний, було з’їдено в могильному мовчанні. Перший курс повернувся в гуртожиток, сів за підручники, і дуже скоро виявилося, що завдання, дане Кравцем, нездійсненне в принципі.
Прочитати цю нісенітницю, змушуючи себе на кожному кроці, ще можна було. Але вивчити відзначені червоним абзаци – ніяк. Відмовлявся працювати мозок, і перед очима від утоми пливли плями. Перша не витримала Оксана, її підручник рвонув у політ через усю кімнату.
– Я не можу це вчити! – Оксана схлипувала. – Хай він мене хоч ріже!
Ліза хотіла щось сказати, але в цю мить у двері постукали.
– Зайдіть, – сказала Саша.
Зайшов Костя. Зачинив за собою двері.