Вітер у замкову шпарину
Шрифт:
Джеймі похитав головою.
— Я ні, — сказав Піві. — У ньому може сидіти дух. Підпалюйте, Роланде. Якщо я можу так вас називати.
— Буду радий. — Я запалив сірника і кинув на тіло. Ми стояли й дивилися, як тіло дебарійського шкуряка пожирає вогонь, аж поки воно не перетворилося на обвуглений кістяк. Наручний годинник став лише горбком у попелі.
Наступного ранку ми з Джеймі зібрали бригаду чоловіків (усі вони були більш ніж охочі допомогти), яка вирушила на залізницю. Вони за дві години поставили Пердунчика на рейки. Керував операцією машиніст Тревіс,
Того вечора мало відбутися міське святкування, на яке нас із Джеймі запросили як почесних гостей. Без цього я міг би цілком і повністю обійтися (мені хотілося якнайшвидше вирушити додому, та й не товариська я людина), але такі події зазвичай належать до службових обов’язків. Одне було добре: там мали бути жінки, може, навіть гарненькі. Проти цього я не заперечував і підозрював, що Джеймі теж. Про жінок він ще багато мав дізнатися, і Дебарія була нічим не гірша за інші місця, щоб узятися за науку.
Ми з ним спостерігали, як Пердунчик повільно пахкає до розвороту і повертається до нас, уже розвернутий у правильному керунку: в бік Ґілеаду.
— А дорогою назад ми заїдемо в Безтурботність? — поцікавився Джеймі. — Запитати, чи приймуть вони хлопчика?
— Еге ж. Крім того, настоятелька казала, що має для мене дещо.
— А що це, не знаєш?
Я похитав головою.
Еверлін, жінка-гора, з широко розкритими обіймами повним ходом мчала на нас через усе подвір’я. Я мало не піддався боягузливому бажанню втекти. Відчуття було таке, наче стоїш на шляху у велетенського ваговоза, що їздили на нафтових родовищах біля Куни.
Та замість збити з ніг вона пригорнула нас до своїх неосяжних грудей. Пахло від неї дуже приємно: цинамоном, чебрецем й випічкою. Вона поцілувала Джеймі в щоку, і він зашарівся. А мене обдарувала смачним поцілунком у губи. На мить нас огорнуло її складне пишне вбрання і сховала від світу широчезна шовкова мантія. А потім вона відсторонилася і подивилася на нас сяючими від щастя очима.
— Яку неоціненну послугу ви зробили цьому місту! Які ж ми вам вдячні!
Я всміхнувся.
— Сей Еверлін, ви надто добрі.
— Ні, навпаки, я недостатньо добра! Ви ж пополуднуєте з нами? І трав’яного винця скуштуєте, зовсім трішки! Увечері вам перепаде чималенько випивки, не сумніваюся. — Вона хитро позирнула скоса на Джеймі. — Але будьте насторожі, коли підуть тости. Забагато випивки може з чоловіка зробити жалюгідну подобу чоловіка й затьмарити спогади, які він хотів би зберегти. — Вона замовкла, а потім розпливлася в сороміцькій усмішці, яка не дуже пасувала до її ряси. — А втім… може, й ні.
Джеймі ще сильніше зашарівся, але нічого не сказав.
— Ми бачили, як ви їхали, — сказала Еверлін. — Є ще одна людина, яка б хотіла вам подякувати.
Вона відійшла вбік, і виявилося, що за спиною в неї стояла крихітна сестра Безтурботності на ім’я Фортуна. Вона досі була перебинтована, але виглядала вже менш схожою на безтілесний привид, і той бік обличчя, що був відкритий нашим очам, сяяв од щастя і полегшення. Вона несміливо виступила вперед.
— Я знову можу спати. А іноді навіть без кошмарів.
Вона
— Сестра Фортуна, колишня Енні Клей, каже вам спасибі. Як і ми всі, але ця подяка йде від мого серця.
Я делікатно взяв її за плечі.
— Підведися, жінко. Не ставай навколішки перед такими, як ми.
Вона подивилася на мене сяючими очима і поцілувала в щоку тим боком губ, який ще здатен був цілувати. І побігла через подвір’я туди, де, як я гадав, була їхня кухня. З того боку гасівже линули чудесні пахощі.
Еверлін провела її поглядом і усмішкою, сповненою любові, та повернулася знову до мене.
— Є один хлопчик… — почав я.
Вона кивнула.
— Білл Стрітер. Я знаю його ім’я та його історію. Ми до міста не їздимо, але часом місто приїздить до нас. Дружні пташки приносять на хвостиках новини, якщо ви розумієте, про що я.
— Розумію, — кивнув я.
— Привозьте його завтра, коли ваші голови зменшаться до звичайного розміру, — сказала вона. — У нас тут самі жінки, але ми радо приймемо до себе хлопчика-сироту… принаймні поки він не подорослішає і над верхньою губою в нього не стане пробиватися волосся. Після цього жінки починають турбувати хлопчика, і для нього ж буде краще, якщо він звідси поїде. А тим часом ми навчимо його читати, писати й рахувати… якщо він досить розумний, щоб навчатися. Як ти думаєш, він кмітливий, Роланде, сину Ґабріели?
Дивно було чути, як мене називають іменем матері, а не батька, проте й приємно, ніде правди діти.
— Я б сказав, що він дуже кмітливий.
— Тоді добре. А коли йому настане час від’їжджати, ми знайдемо йому домівку.
— Клапоть землі й хату, — сказав я.
Еверлін розсміялася.
— Еге ж, саме так, як у казці про Тіма Хоробре Серце. А зараз розламаємо хліб разом. І піднімемо келихи з трав’яним вином за доблесть молодих людей.
Ми їли й пили, і загалом трапеза вдалася на славу. Коли сестри взялися прибирати зі столів, настоятелька Еверлін повела мене в свої приватні покої, які складалися зі спальні й набагато більшого кабінету, де в смузі сонячного світла на широчезному дубовому столі, заваленому паперами, спала кицька.
— Мало хто з чоловіків побував тут, Роланде, — сказала вона. — Одним з них був той, з ким ти, напевно, знайомий. У нього було біле обличчя і чорне вбрання. Знаєш, про кого я говорю?
— Мартен Бродклоук. — Смачна їжа, що потрапила була в мій шлунок, зненацька скисла від ненависті. І, мабуть, ревнощів — не лише за свого батька, якого Ґабріела з Артена прикрасила гіллястими рогами. — Він із нею бачився?
— Вимагав, але я не дозволила і відправила його геть. Спочатку він відмовлявся, та я показала йому свій ніж і сказала, що в Безтурботності є й інша зброя, і є жінки, які вміють нею користуватися. І серед зброї є рушниця. Я нагадала йому, що він зараз у глибині гасіі порадила йти швидше, якщо літати не вміє. Він так і зробив, але перш ніж піти, прокляв мене. І наш притулок. — Вона завагалася, погладила кицьку і підвела погляд на мене. — Свого часу я думала, що шкуряк — то його рук справа.