Вітряк

Чернишев Славчо

— Може, посидимо трохи? — промовив він засмаглими губами.

Вони довго сиділи на широкому кам'яному мурі, що, мов стіна фортеці, відгороджував перешийок від моря. Дивилися на рожевий захід, на море, яке весь час міняло свій колір, переглядались крадькома, мовчали й думали про одне й те ж, але не знаходили в собі сили сказати про це. Почало сутеніти. Непомітно смеркло.

Сашо мовчки провів Доменіку до високих старовинних воріт.

Вони грюкнули, зачинившись за дівчиною. Хлопець постояв, неначе приголомшений, потім усміхнувся й повільно пішов попід муром, сп'янілий від щастя. Зупинившись, він підвівся навшпиньки й заглянув у двір. Нічого не побачив. Було дуже темно. Він знову пішов. Раптом проти нього хтось вискочив. Доменіка!

— Що з тобою? — тривожно запитав він.

— Нічого…

— Чого ти плачеш?

— Ти не знаєш… Ти не знаєш…

— Що? — ніжним і благаючим голосом запитав він.

— Нічого…

— Що? — запитав він ще ніжніше.

— Я щаслива… — вимовила швидко й задихано дівчина і зникла в темряві за парканом. Тут мур був зруйнований. Саме на розі.

— Доменіко! — здавленим голосом гукнув Сашо, але її вже не було.

Він знесилений сів на землю, обперся спиною об огорожу й просидів так, аж доки не зійшов місяць.

Сашо ввійшов у освітлений вестибюль. Грало радіо. Але хлопців не було. Ляда була відкрита. Сашо зійшов залізними східцями вниз. Він намагався приховати свою радість, але обличчя і особливо очі зраджували його.

— Чому спізнився? — суворо запитав Максим. Сашо зніяковіло заблимав очима. Не хотів приховувати:

— Був з дівчатами. Якісь жевжики до них чіплялись, та я їх відшив.

— Кавалер! — зауважив Колка. — Він розгулює, а ми тут за нього хвилюємось. Хотіли вже йти розшукувати.

Сашо сердито глянув на нього.

— Не чіпляйся! — твердо відповів Сашо. — Нічого поганого я не зробив.

— Доповідай! — коротко наказав Максим.

Сашо сів і розказав усе, що помітив.

— Виходить, — зробив висновок Андрій, — божевілля має кілька ступенів. Наш піддослідний, наприклад, тільки трохи з глузду з'їхав. Ловить рибу, продає її, купує цигарки, олію й хліб, — отже, не такий він уже й божевільний. Певно, втратив тільки мову…

Колка нетерпляче його перебив:

— Як, на твою думку, така людина може займатись контрабандою?

— Хто його знає… Якщо йому довіряють… невпевнено відповів Андрій.

— І якщо йому від того є якась користь, — додав Максим. — Хотів би я знати, ким він був раніше?

— Рибалкою, — сказав Сашо.

— Припустимо, що це так, — погодився Максим, але було видно, що відповідь його не задовольняє. — Я питаю не те: за народну владу він був чи проти неї?

— Треба перевірити, — сказав Колка. — Можна було давно запитати у бай Нака.

— Я вже про це думав, — відповів Максим, — та потім відмовився. Сміятиметься. Та йому й не треба багато говорити. І без нього впораємось. Хай краще Сашо розпитає у Доменіки.

Колка схопився:

— Ану стривайте! Мортій несподівано змінив ставлення до неї. Чим ви пояснюєте це?

— Дуже просто, — сказав Максим і замислився. — Напевно, хоче, щоб вона подружила з нами, тоді на неї у містечку не дивитимуться скоса.

— Не знаю… — завагався

Колка. — Помилився він у своїх розрахунках. Її вважатимуть підлабузницею… І все-таки, якщо й Мортій належить до банди, то…

— Що «то»? — ображено труснув головою Сашо.

— А те, любий, що він вирішив з її допомогою стежити за нами! — рішуче заявив Колка.

— Дурниці! — вибухнув Сашо. — Звідки Мортій може знати, що ми відкрили каву?

— Якщо й він у цій банді, то знає! — невблаганно наполягав Колка. — А хоч і не знає, то помітив, що ми крутимось біля вітряка, і одразу все зрозумів.

Сашо замовк. Мовчали й інші, глибоко задумавшись.

— У тебе все дуже легко виходить, — нарешті порушив мовчанку Сашо. — Побачив, що старик ні при чому, так тепер давай за Мортія чіплятись.

— Аякже, він теж на підозрі. Поки що нічого не відомо, але… Побачимо, — і Колка багатозначно замовк, неначе й справді щось знав.

— Давайте краще розвідаємо печери, — невпевнено запропонував Сашо, приготувавшись відбивати заперечення з боку Колки.

— І це зробимо, — обізвався нарешті Максим. — Зараз хоч і підемо, все одно нічого не знайдемо. Там, може, такі лабіринти, що й… Треба спочатку знайти слід, а тоді вже. Ти краще скажи: старик ішов швидко чи повільно?

— Я вже казав: повільно.

— Зупинявся відпочивати?

— Так. Біля морського скверу.

— Аж біля скверу?

— Що тут дивного? — втрутився Андрій. — Якщо він божевільний, значить, не такий, як інші діди. У божевільних багато енергії.

Це було переконливо.

— Досить! Спостереження наші ще зовсім недостатні. Не варті й копійки, — сумно сказав Максим. — Треба накреслити план, встановити розпорядок чергування і таке інше. Завтра дядько їде в місто й повернеться ввечері. Привезе кожному по ключу. Я замовив. Це нам розв'яже руки.

Повечерявши, Сашо піднявся в кабінет. Хотілось побути на самоті. Сів на підвіконня. Яскраве місячне світло заливало все навкруги. Було тихо й невимовно прекрасно. Сашо взяв гітару й заспівав старовинну грецьку пісню… Спочатку він уважно стежив за словами й мотивом, які йому страшенно подобались. Потім згадав Доменіку, і пісня стала тільки фоном для думок та мрій. Цікаво, що вона зараз робить? Може, теж сидить на вікні й дивиться на місяць? Від цих думок у нього зашуміло в голові. А може, плаче? Що вона сказала? Сказала, — щаслива… Більше відчував, ніж розумів Сашо, що це значить, і якась буйна, нестерпна радість охопила його. Він почав співати ще голосніше… А може, Мортій її зараз б'є? Ні, ні… Він став добрим… А й справді, дивно! Був-був поганим, і раптом — добрий… Максим має рацію. Мортій хоче, щоб її в містечку не ображали через нього. А чому? Сам же її б'є! Сам чорт спіткнеться… А коли Мортій і справді зв'язаний з бандою?.. Гітара перестала грати. Чому він обов'язково повинен бути в банді? Через те, що колись був багачем? Так бай Нако ж каже, що він і зараз не бідний. Бере квартплату з тринадцяти кімнат, торгує рибкою… Якщо так, навіщо йому рискувати? Тим більше, що відсидів у тюрмі. Авжеж! Чого йому рискувати? Це трохи заспокоїло хлопця. З серця неначе спав якийсь тяжкий, непосильий тягар, і Сашо почав співати ще палкіше, ще веселіше й безтурботніше.