Вітряк
Шрифт:
— Погана людина, — схлипнула дівчина й знову заридала.
— Не плач, — спробував її заспокоїти Максим. — Я тебе прошу…
Але дівчина так розходилася, що ніхто не міг зупинити її гіркі сльози.
— Може, давай їй розповімо? — шепнув Колка. — Може, це її заспокоїть, і вона не видасть нас Мортію?
Хлопці переглянулись.
— Як ти вважаєш, Андрію? — пошепки запитав Максим.
— Я думаю, що можна.
— А якщо вона розкаже Мортію? — сумнівався Колка. — Треба роз'яснити, вона його зненавидить.
— Що ви мені хочете роз'яснювати? — здригнулася дівчина.
Хлопці
— Те, як його… — розгубився Максим. — Слухай, ми тебе від щирого серця просимо, щоб ти не говорила нічого Мортію…
— Так його ж арештують!
— Зразу не заарештують!
— А коли? Як повернеться Сашо?
Максим опинився в дуже незручному становищі. Ніяк не міг придумати, що б їй сказати,
— Доменіко… — раптом спало йому на думку, — ми вже дорослі. Я хочу тебе щось запитати, тільки ти не сердься… Ти… любиш Саша?
Дівчина втупила очі в землю, постояла трохи мовчки й сказала:
— Так.
Максим аж упрів від напруження.
— А… Мортія?
— Він мій батько… Я його боюсь, але він мій батько. Хіба ж у вас немає батьків?
На це нічого було відповісти. Виручаючи Максима, в розмову втрутився Андрій:
— Не будемо про це, Доменіко, ти дівчина розумна й знаєш, що за цим всім прихована таємниця…
— Яка таємниця? Ви казали, ніби батько належить до якоїсь банди?..
— Знаєш, у чому справа? Мортій — контрабандист…
Вона підвела на нього здивовані, збентежені очі.
— Це правда… — лагідно говорив Андрій. — А якщо він вплутався в такі справи, то ні Сашо, ні ми йому допомогти не зможемо. Кожен на нашому місці зробив би так само.
— Це жорстоко… — в розпачі промовила дівчина.
— Ні, не жорстоко! Ми розуміємо, що тобі дуже важко, що ти хочеш його врятувати і, можливо, все розкажеш йому. Тільки подумай, що з цього може вийти. Мортій утече, покине вас, і наші зусилля будуть марні. Ну, припустімо, ти йому скажеш і попросиш, щоб він здався сам для пом'якшення кари. А що він зробить? Все одно втече, покине вас напризволяще, а сам утече за кордон та й житиме собі там, як колись у Констанці. Ну то чи варто провалювати всю справу? Подумай…
— Розумію… — тихо промовила вона. — Я подумаю… Він мій батько…
Колка підійшов до неї й схопив її за руку. Доменіка спробувала вирватись, але він тримав міцно.
— Послухай, я знаю, що ти мене не любиш. Щойно Максим почав був говорити, та не доказав. Я тебе хочу попросити про одне: не говори Мортію нічого, доки не повернеться Сашо. Бо коли ти йому скажеш зараз, Сашо вмре… Він його вб'є! Це хіба не буде жорстоко, як ти думаєш?
Дівчина зовсім розгубилася. Вона схопилась руками за голову й несамовито заголосила. Хлопці стояли безпорадні й приголомшені. Нарешті, трохи опам'ятавшись, вони пошепки вирішили доручити її Андрієві, а самі поїхали човном розвідати місцевість навколо печер.
Очевидно, Кіро Привид з Моком поснідали, бо Кіро відкрив ляду, зійшов у трюм і повісив на цвях велику торбу з харчами. Сашо аж похолов од страху. Але Кіро його не помітив. Він узяв тут же сулію й почав щось з насолодою пити. Сашо вирішив, що то віскі. Напившись досхочу, Кіро
Трохи згодом Сашо страшенно виголодався, довго вагався, чи взяти що-небудь з торби, і таки не витримав. Він одрізав тоненьку скибочку хліба, щоб не помітно було, і взяв тільки дві тарані. Вбогий сніданок здався йому смачнішим за будь-які ласощі. Давно вже не їв. Потім захотілося пити. Тихо понишпоривши навколо, нарешті намацав бочку, закидану парусами. Напивсь і знову принишк у своєму куточку.
Весь день пливла шхуна у відкритому морі. В кругленьке віконце було видно тільки воду й небо. Сашові дуже хотілося подихати свіжим повітрям, бо від шуму мотора боліла голова, та не було як. Треба терпіти. Він сидів, скорчившись у куточку, й думав про Доменіку. Раптом йому спало на думку, що дівчина може й не передати записку, бо в ній сказано про її батька. А якщо віднесе, то що робитимуть хлопці? Чи не піднімуть на ноги військових? Тоді все пропало, він загине. Сашо раніше про це не подумав, і тепер йому стало страшно. До чого ж безглуздо поліз він сам у пастку!
Від задухи й плавного ходу Сашо непомітно заснув і проспав чимало часу. Коли прокинувся, море було червоне від заходу сонця. Шхуна дрейфувала. До Саша доносилась жорстока лайка. Це лаялися зо страху чи, може, з нудьги Моко з Привидом. Хлопець догадався, що вони вже прибули у потрібний квадрат.
Ніч застала їх у відкритому морі. Трохи згодом Сашо вгледів обриси якогось катера. Він мчав на них з шаленою швидкістю. Лази! Сашо безпорадно озирнувся. Не так давно вся подорож здавалася дуже романтичною, а тепер його охопив панічний страх, і Сашо втретє розкаявся, що сам поліз у руки ворогові. Ще страшніше стало, коли катер лазів підійшов зовсім близько. Сашо побачив того самого лаза-велетня, що промайнув повз них під час бурі. Аж мурашки по спині лазять, коли дивишся на нього зблизька. Справжній пірат! Обличчя у нього було страшенно люте. А може, Сашові це тільки здавалося, бо було вже темнувато, до того ж страх має великі очі.
Судна тихенько стукнулись бортами, хитнулись, і Сашо більше нічого не міг побачити. Пролунали приглушені голоси, кілька чоловік стрибнуло на палубу. Відкрили ляду, трюм залило мерехтливе світло ліхтаря. Сашо ще більше зіщулився в своєму куточку й завмер у незручній позі. Затамувавши подих, він спершу розгледів у темряві Мока, потім ще чотирьох чоловік в напівсільському-напівміському одязі. Можна було подумати, що це селяни. А насправді — бандити. Сашо примружив очі, щоб вони не блищали, мов у кота, і не зрадили його.
— Подавай! — тихо гукнув Моко. В люк спустили кулемет. Потім бандити подали Мокові ще три кулемети і кілька важких ящиків, мабуть, з патронами. Інші ящики були легкі, певно, з кавою чи якимись продуктами. Спустили й кілька ящиків з пляшками. Сашо пригадав дідову тикву і навіть посміхнувся. «Оце віскі вас і зрадило! Кінчилися ваші дні! Хоч і впіймаєте мене, та й вам не минеться!»
Хлопця охопила така радість від почуття виконаного обов'язку, що він ледве втримався на своєму місці, щоб не вискочити, налякати бандитів до смерті й насміятися прямо в очі — а там будь-що-буде!