Вітряк
Шрифт:
— Найгірше буде з водою! — промовив розчаровано Сашо, згадавши знову про Н. — Щодня треба буде їздити до міста по воду, — це вже справжнє безглуздя! Може, не варто тут залишатися?
Та вагатися вже було пізно. Хлопці обійшли весь острів, уважно, з пристрастю геологів обслідували скелі понад берегом, але прісної води не знайшли ні краплини. Подумали, чи не викопати колодязь, але скоро відмовились од цієї думки: морська вода, вільно проходячи через ненадійний фільтр земних шарів, заллє його. Реальнішою була пропозиція Колки збирати дощову воду, але Андрій вірніше вирішив це питання:
— Трохи згодом купимо
Погодились. Потім пішли оглядати колишню тюрму. Каменю і дерева тут було досить, щоб побудувати чудову хатку. Найскладнішою лишалася проблема води. Не буде можливості ні лісу насадити, ні городину розвести. Навкруги стільки води, а не можна напитись, ні город полити, — це вже надто прикро. Та, незважаючи ні на що, ліс вирішили все-таки насадити, причому переважно з декоративних порід, за пропозицією Саша, який просто марив тропічною рослинністю.
Велика суперечка зчинилася з приводу назви острова. З давніх-давен його звали островом Святої Феодосії, але це зовсім не подобалося хлопцям, і не тільки тому, що вони не визнавали ніяких там святих, а й через те, що стара назва якась безглузда й прозаїчна. Нічого привабливого, нічого романтичного не було у цієї невідомої рибальської святої. А проте як не міркували, скільки пропозицій не розглядали, як не вирувала нестримна Сашова фантазія, так ні до чого й не домовилися. Залишили на потім. Це була справа важлива, її зопалу вирішувати не можна. Так само, як і питання про барку, яка й досі ходила без назви.
Максим запропонував увійти в середину будови, щоб роздивитись. Колка не погодився. Його гнітила сама думка, що тут колись була тюрма. Тому він залишався холодним, десь глибоко в душі повстаючи проти Сашової ідеї. Досить було йому подумати, що тут, можливо, катували його батька, як він весь ставав на диби, згоден краще побитися, ніж піти на угоду з своїми почуттями.
— Ти залишайся тут, — сказав Максим, який розумів його, і вони втрьох попростували до споруди.
Заходили несміливо, з трепетом у серці, і Колка це відчув, йому стало ще прикріше, хлопець одвернувся й почав дивитися на море. Незабаром обід. Досить блукати по цих каменюках! Час рушати.
Хлопці обережно переходили з камери в камеру, які всі були порожні, запущені й брудні, засновані чорним від пороху павутинням. Замість вікон і дверей зяяли темні отвори, на стінах виднілися напівстерті написи. Скільки людей тут згнило! Із завмираючим серцем обійшли хлопці всю споруду, їм хотілось якнайшвидше вийти звідси геть, утекти, але цікавість і та дивна сила, яка будь-що примушувала їх поводитись, як мужчини, стримувала хлопців. Мов ті примари, блукали вони по таємничому будинку. Вже виходячи, Сашо угледів якісь двері, що вели в підземелля. Це вразило його: у всьому будинку двері повиривані, а тут цілі, його фантазія гарячково працювала. Сашо поділився тривогою з іншими. Хлопці нерішуче стояли біля дверей, не наважуючись натиснути клямку.
— Дурниці! — перший опам'ятався Максим. — Чого ви боїтесь? Тобі, Сонце, завжди щось ввижається. Двері як двері, — і він натиснув на них.
Двері були замкнуті.
— Ти дивись! — здригнувся від несподіванки хлопець. — Що ж це таке?
— Я ж вам казав, — прошепотів ослаблим голосом Сашо, і мурашки побігли у нього по спині.
Максим
Східці привели в довгий коридор, і хлопці приготувалися битись на смерть, якщо хтось на них нападе. Але ніде нікого не було. Вздовж коридора було багато дверей. Певно, карцери. Хлопці зайшли в деякі з них. Нічого. Сирість і темрява. Двері п'ятої камери були замкнуті. Розбили й їх. І аж скрикнули від подиву: до самої стелі камера була набита ящиками.
Відірвали дошку. Заблищали новенькі бляшані банки без етикеток.
— Мабуть, динаміт, — шепнув Колка.
— Побачимо, — промовив Максим, і голос у нього затремтів. Він замахнувся сокирою. Андрій схопив його за руку.
— Не треба! Може вибухнути. Надворі побачимо. Давай подивимося, що в інших ящиках.
Розбили ще один. У ньому були такі самі банки. Третій, четвертий — те саме. Лишатися тут довше не було рації. Хлопці поспішили вийти на світло, щоб побачити, що в банках. Колка запропонував оглянути й решту камер, але там нічого не знайшли.
Угледівши товаришів, Сашо, ніби згадавши про щось, задиханий і неспокійний, вибіг назустріч.
— Знаєте що? Тут пропливало кілька рибальських човнів, один з них завернув сюди, ніби за косяком риби, але, побачивши нашу барку, рибалки повернули назад й пішли за іншими човнами.
Максим суворо глянув на нього:
— Не брешеш?
— Слово честі!
— Все зрозуміло, — сказав Колка. — Контрабандисти.
— Побачимо… — стурбовано промовив Андрій.
— У нас є консервний ключ? — запитав Максим.
— Здається, є, — відповів Колка, і всі четверо попрямували до барки.
Знайшли ключ. Максим хотів було відкрити одну банку, але руки у нього тремтіли, і Андрій спинив його:
— Стривай! Це не для тебе зараз. Та тут і не місце.
Зрозумівши, що Андрій боїться за нього, Максим задумався:
— Це правильно. Може, й справді тут вибухівка. Але банку все-таки треба комусь відкрити. Я за те, щоб це доручили мені як капітанові.
Колка заперечував. Андрій авторитетно підвищив голос:
— Зайвої хоробрості тут не треба. Хтось може загинути. Краще вдарити банкою об скелю, що буде, те й буде. Тільки далі від барки.
— Правильно! — хором погодились інші.
Пішли на протилежний кінець острова. Максим з усієї сили кинув блискучою банкою об скелю і ліг на землю поруч з іншими. Від удару банка зім'ялась і впала на кам'янистий берег біля самої води, але не вибухнула. Хлопці боязко підвели голови. Нічого.