Війна світів
Шрифт:
Тут краєвид змінився: замість чогось дивовижного й незнаного, перед очима поставали руїни знайомого нашого світу; спустошення було таке, ніби щойно пройшов циклон. Але за кілька десятків ярдів траплялися й зовсім неушкоджені будинки, з опущеними шторами й замкненими дверима, — виглядало так, наче їхні мешканці просто виїхали на день-другий або ще не встигли прокинутись. Червона трава росла тут не так уже буйно, на придорожних деревах не було червоної повитиці. Я спробував пошукати чогось поживного в садках, але нічого не знайшов; заглянув до кількох покинутих будинків, але їх було вже пограбовано… Решту дня я пролежав у кущах, не маючи сили йти далі.
За цей час я не зустрів жодної живої душі й ніде не побачив і сліду марсіян. Одного разу я помітив двох сухоребрих собак, але тільки я рушив до них, як вони кинулися геть. Під Рогемптоном
Вже й онце зайшло, а я прямував далі на Путні; тут, як видно, марсіяни чомусь вдавалися до теплового променя. На городі за Рогемптоном я навибирав молодої картоплі й трохи втамував голод. Звідси вже було видно ген унизу саме містечко й річку. У вечірній імлі все виглядало пустельно: чорне ломаччя дерев, темні безлюдні руїни, а ще нижче — широкий розлив річки в червоних заростях. І над усім — тиша. Мене пройняв страх від самої лише думки, як швидко сталися ці жахливі зміни.
Мені здалося, ніби все людство зметене з лиця землі, ніби я залишився зовсім один, ніби я остання жива людська істота. На верхів’ї Путні-хілу я натрапив ще на один кістяк: руки його були відірвані й лежали за кілька ярдів далі. Я все більше впевнювався, що тут людей винищено, за винятком хіба кількох утікачів, подібних до мене. Марсіяни, очевидно, залишили цей спустошений край і пішли шукати поживи деінде. Може, вони зараз руйнують Париж або Берлін, якщо тільки не вирушили на північ…
VII. Людина на верхів’ї Путні-хілу
Я ночував у заїзді на верхів’ї Путні-хілу і вперше від часу втечі до Лезергеда спав у ліжку. Не варто розповідати, як я даремне добивався до будинку, а потім помітив, що парадні двері на засуві, як нишпорив по кімнатах, шукаючи будь-чого поїсти, і, вже втративши надію, нарешті знайшов, здається, у няньчиній кімнатці, шматок обгризеної щурами скоринки хліба та дві банки консервованих ананасів. Тут уже хтось побував і обчистив увесь будинок. Згодом за прилавком я знайшов ще кілька сухарів і сендвічів, яких, мабуть, не помітив попередній відвідувач. М’ясо вже було зіпсоване, зате сухарями я не тільки втамував голод, а й набив кишені. Лампи я не світив, боячись, що раптом хто-небудь з марсіян нагодиться сюди, шукаючи поживи. Перш ніж лягти, я довго занепокоєно ходив од вікна до вікна, виглядаючи, чи не видно де отих страховиськ. Спав я мало. Вже лежачи, я помітив, що в моїх думках з’явилася тепер певна послідовність, чого не було від часу моєї останньої сутички зі священиком. Всі ці дні мої настрої й почування швидко змінювалися, так наче був я у стані цілковитого отупіння. Але цієї ночі мій мозок, — очевидно, тому, що я поїв, — знову прояснився, і я став мислити, як і раніше.
Три речі непокоїли мене: вбивство священика, місце перебування марсіян та доля моєї дружини. Перше не збуджувало в мені ані страху, ані докорів сумління; я дивився на це, як на доконаний факт, про який прикро згадувати — та й усе. Як тоді, так і тепер я вважаю, що крок за кроком наближався до того шаленства; я став жертвою неминучих обставин. Я не почував себе винним, але спомини про вбивство все-таки не давали мені спокою. Безмовними ночами, відчуваючи в темряві й тиші близькість Бога, я сам над собою чинив суд за ту мить гніву й страху. Я згадував усі наші розмови з того часу, як ми зустрілися, коли він сидів поряд зі мною, байдужий до моєї справи, дивився на дим і полум’я, що підіймалися над руїнами Вейбриджа. Ми були занадто різні люди, щоб діяти спільно, і все-таки лукава доля з’єднала нас. Коли б я знав, до чого воно дійде, залишив би його в Голіфорді. Та де ж було знати наперед! А злочин — це те, що здійснюється передбачливо. Я розповів, як це сталося, — так, як я розповідаю тут взагалі все. Свідків при цьому не було, я міг би й замовчати. Але я розповів, і нехай читач буде моїм суддею. А коли, напруживши всю волю, я відігнав від себе той образ розпростертого людського тіла, мене опосіли думки про марсіян та про долю моєї дружини. Щодо марсіян, то я про них не знав нічого і міг думати всяку всячину, так само як, на жаль, і про дружину… І раптом ця ніч сповнилася жахом. Я сидів на ліжку, вдивляючись
Ранок був погожий, на сході рожевіло небо, усіяне золотими хмаринками. Всюди на шляху між верхів’ям Путні-хілу і Вімблдоном видніли сліди того панічного потоку, що ринув звідси до Лондона вночі перед понеділком, коли почався наступ марсіян. Тут стояв маленький двоколісний візок із написом: “Томас Лобб, зеленяр, Нью-Мол-ден” — одне колесо було зламане, а поруч лежали побиті бляшанки, — трохи далі валявся втоптаний у болото капелюх, а на вершині Вест-хілу біля перекинутого жолоба — купа битого скла, забризканого кров’ю. Я насилу пересував ноги і мав дуже неясні наміри, куди мені йти. Була в мене думка пробиватися на Лезергед, хоча майже не було надії відшукати там дружину. Якщо їх там не спіткала нагла смерть, то вони, мої родичі разом із дружиною, певна річ, повтікали звідти. Та я сподівався хоч якось довідатися, куди втекло населення Серрею. Я відчував, що мені треба знайти дружину, що моє серце тужить за людьми, але я не знав, як до них дістатися, і тим гостріше переживав свою самотність. Звернувши на перехресті, я пішов під захистом густих дерев і кущів у бік величезної Вімблдонської рівнини.
На темному просторі яскраво виділялися латки жовтого дроку та верболозу. Червоної трави не було видно. Подеколи зупиняючись, я обережно йшов понад полем, а тим часом зійшло сонце й усе довкола сповнилося світлом і життям.
У калюжі під деревами я помітив багато пуголовків. Зупинившись, я спостерігав за ними: яке повчальне це змагання за життя! Раптом я оглянувся, відчувши, що за мною стежать; приглядаючись, я помітив, що хтось причаївся в кущах. Я трохи постояв, а тоді підступив ближче. З кущів піднявся чоловік, озброєний тесаком. Я повільно підходив до нього. Він стояв непорушно й мовчки дивився на мене. Наблизившись, я побачив, що він (як і я, зрештою) весь у пилюці й болоті, - виглядало так, ніби його тягли крізь каналізаційну трубу. На ньому видно було плями, зелені, наче від намулу, шматки налиплої глини, а подекуди сажу. Чорне волосся спадало на очі, обличчя було таке темне, брудне, запале, що я спершу й не впізнав його. На підборідді червонів свіжий рубець.
— Стій! — гукнув він хрипким голосом, коли я був ярдів за десять від нього.
Я зупинився.
— Відкіля ви йдете? — запитав він.
Я мовчки приглядався до нього, а тоді відповів:
— Я йду з Мортлейка. Мене було засипано біля самого марсіянського циліндра. Потім я вибрався звідти й утік.
— Тут ніде нема харчів, — сказав він. — Це моя місцевість. Весь цей горб униз до річки, а по той бік — до Клепгема й угору до рівнини. Тут харчів тільки для одного. Куди ви йдете?
— Не знаю, — відповів я, помовчавши. — Я був похований під руїнами тринадцять чи чотирнадцять днів. І я не знаю, що сталося за цей час.
Він недовірливо подивився на мене; тоді раптом погляд його змінився.
— Я не думаю залишатися тут, — додав я. — Певне, піду до Лезергеда; там я залишив дружину.
Він тикнув у мій бік пальцем.
— То це — ви? — здивувався він. — Отой вокінзький чоловік? То вас не вбило під Вейбриджем?
Аж тут і я впізнав його.
— А ви — артилерист, що ховався в моєму садку?
— Ото пощастило! — вигукнув він. — Нам обом пощастило! Ви уявляєте?
Він простягнув руку, я потис її.
— Я проповз каналізаційною трубою, — сказав він. — Вони не всіх знищили. Коли вони пішли далі, я полем навпростець попрямував до Волтона. Але… не минуло й шістнадцяти днів, а ви вже сиві! — Раптом він оглянувся. — Це гайворон, — пояснив він, — тепер навіть пташину тінь помічаєш. Тут дуже видне місце. Ходім он під ті кущі та поговоримо.
— Бачили ви марсіян? — запитав я. — Відтоді, як я вибрався…