Війна світів
Шрифт:
Я став навколішки й легенько підвів йому голову. Він знову розплющив очі, мовчки втупившись у світанок. А тоді зустрів мене поглядом, і повіки його опустилися.
— Шкода… — насилу промовив він. Здавалося, він щось думав. — Усе, — пробурмотів він. — Настав край цьому безглуздому всесвітові. Яка суєта…
Я напружив слух. Голова його безсило схилилася набік. Я подумав, що кілька крапель питної води оживили б його, та напохваті не було ні води, ні посудини, щоб принести життєдайної вологи. Його тіло враз ніби обважніло. У мене похололо серце.
Я зігнувся над його обличчям
Я обережно поклав його голову на похапцем зроблену зі своєї куртки тверду подушку і звівся на ноги. Переді мною простяглася сліпуча пустельність моря, де я так багато вистраждав у жахливій самотності; позад мене в ранковому промінні лежав німотний острів зі своїм тваринним людом, мовчазним і незримим. Хатина з усіма припасами харчів та одежі з тріскотом палала, час від часу вихоплювалися язики полум’я. Густий дим стелився берегом і далі в глиб острова, над верховіттям далеких дерев, туди до яру, де були хижки. Поруч лежали обвуглені рештки човнів та п’ять трупів.
Тоді раптом з-за кущів з’явилося троє тварино-людей. Плечі в них були похилі, голови випнуті наперед, руки незграбно обвислі. Із насторожено неприязними поглядами вони почали нерішуче підступати до мене.
XX. Самітний між тваринним людом
Я дивився на цих істот і бачив у їхніх очах свою долю. Я був беззбройний, з голими руками, а точніше, то й рука одна була у мене зламана. Щоправда, в кишені я ще мав револьвер, в якому бракувало двох набоїв, а між розкиданих на березі трісок валялися дві сокири, якими порубали човни. За моєю спиною плескотів прибій.
Отже, врятувати мене могла тільки власна мужність. Я сміливо глянув просто в вічі цим страховиськам, які підходили все ближче. Вони уникали мого погляду і тремтячими ніздрями ловили запах трупів, що лежали за мною. Я ступив кілька кроків, підібрав забруднений кров’ю батіг, що валявся біля тіла вовко-людини, і цьвохнув ним.
Вони зупинилися, не спускаючи з мене очей.
— Віддати шану! — наказав я. — На коліна!
Вони завагалися. Одне створіння впало навколішки. Я наказав удруге і, хоча моя душа сховалася в п’яти, трохи наблизився до них. Тоді біля першого стали навколішки і решта.
Я рушив у напрямку до трупів, весь час, однак, дивлячись на трьох тварино-людей, — так ото, як артист, проходячи по сцені, косить очима на публіку.
— Вони порушили Закон, — сказав я, ставши ногою на мертве тіло Оповісника Закону. — їх убито. Навіть Оповісника Закону, навіть і Другого, який з батогом. Закон всемогутній! Підходьте і дивіться!
— Нема порятунку, — сказало одне з них, підступаючи ближче й поглядаючи на мене.
— Нема порятунку, — промовив я. — Отож будьте слухняні й виконуйте те, що я велю.
Підвелися
— Стійте там, — наказав я.
Я підняв обидві сокири і жбурнув їх через голови трьох тварино-людей, тоді перевернув Монтгомері долілиць, забрав його револьвер, в якому були дві кулі, і намацав у кишені ще з півдесятка патронів.
— Візьміть його, — гукнув я, звівшись на ноги і показуючи батогом на труп Монтгомері, - візьміть його, віднесіть і киньте в море!
Вони боязко ступили наперед, і досі, здавалося, страхаючись Монтгомері, але ще більше — боялися цьвохкання мого закривавленого батога. Після хвилинної нерішучості й розгублення, чуючи ляскіт батога і мої накази, вони обережно підняли труп, піднесли його до берега і з плюскотом вступили в море, що мерехтіло сліпучим блиском.
— Далі, - гукнув я, — далі! Віднесіть його далеко. Вони залізли по пахви у воду і зупинились, оглядаючись на мене.
— Кидайте, — звелів я. Тіло Монтгомері шубовснуло й зникло. Щось стиснуло мені груди. — Гаразд, — сказав я тремтячим голосом.
Кваплячись зі страху, вони поспішили на берег, залишаючи за собою на посрібленій воді довгі темні смуги. Біля самого берега вони зупинилися й оглянулись на море, ніби сподіваючись, що ось-ось Монтгомері випливе звідтіль і помститься їм.
— А тепер беріть цих, — сказав я, показуючи на решту трупів.
Одне за одним вони брали тіла чотирьох тварино-людей, і, щоб обминути те місце, де опустили Монтгомері, несли їх уздовж берега ярдів, мабуть, за сто далі, і тільки тоді лізли в воду.
Дивлячись, як вони несуть скалічені рештки Млінга, я раптом почув за спиною чиюсь легку ходу, миттю оглянувся й побачив за якихось дванадцять кроків од себе велику гієно-свиню. Голова її була схилена до землі, блискучі очі стежили за мною, а кулаки потворних рук притиснуті до боків. Коли я обернувся, вона заклякла в цій позі, відвівши погляд убік.
Одну хвилину ми стояли отак віч-на-віч. Я відкинув батіг і вихопив з кишені револьвер, вирішивши при першій нагоді вбити цю тварюку, найнебезпечнішу з усіх, що залишилися на острові. Хай це було трохи підступно, проте я вирі-шив-таки її вбити. Я її одної боявся більше, ніж будь-яких двох інших тварино-людей. Доки вона живе, не знати мені безпеки.
Секунд із десять я набирався рішучості, а тоді гукнув:
— Віддати шану! На коліна! Вона загарчала, вишкіривши зуби:
— Хто ти такий, щоб я…
Я гарячково прицілився і вистрілив. Я чув, як вона завила, бачив, як вона метнулася вбік, і зрозумів, що схибив. Великим пальцем я знову відвів курок, щоб вистрілити вдруге, та вона вже щодуху мчала геть, стрибаючи то в один, то в другий бік, і я не зважився ризикувати набоєм. Час від часу вона через плече озиралася на мене. Пробігши вздовж берега, гієно-свиня нарешті зникла в густій заслоні диму, що й досі стелився в загорожі. Якийсь час я стояв, дивлячись їй услід, а потім знову повернувся до трьох своїх покірних тварино-людей і кивнув їм, щоб опустили в воду тіло, яке ще й досі вони тримали. Тоді підійшов до багаття на те місце, де лежали трупи, і прикидав піском криваві плями.