Війна світів

Уэллс Герберт Джордж

— Та чи бачили ж ви? Чи впевнені в цьому?.. Може, тут, наприклад, дзеркало… Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилось вам бачити коли-небудь справді доброго фокусника.

— Я не хочу знову товкти те саме, — відповів Кас. — Ми вже розібралися в цьому, Бантінгу. Ось ці книги… А ось і місце, що, як мені здалося, написано по-грецькому. Літери справді грецькі.

Він показав на середину сторінки. Містер Бантінг злегка почервонів і наблизив до книги своє обличчя, — очевидно, щось було негаразд з його окулярами. Обізнаність

цього маленького чоловіка з грецькою мовою була наймізерніша, але він був упевнений, що всі парафіяни вважали, ніби він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер… Чи не признатися? А може, просто вдати, що він читає? Раптом він відчув якийсь дивний дотик до потилиці. Він спробував поворухнути головою і зустрів непереборний опір. Немов чиясь важка, тверда рука схопила його за голову і сильно тисне її до столу.

— Не ворушіться! — прошепотів чийсь голос, — або я розтрощу вам голови!

Містер Бантінг глянув Касові в обличчя, що було зовсім близько від його власного, і побачив на ньому відбиття свого власного переляку й подиву.

— Я дуже шкодую, що мушу повестися з вам так брутально, — сказав Голос, — але нічого не поробиш. Відколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослідників? — додав Голос, і два підборіддя, водночас гупнувши в стіл, клацнули чотирма рядами зубів. — Відколи це ви навчилися вдиратись до приватного помешкання людини, що опинилася в біді?
– і знову стук об стіл і клацання зубів.

— Куди ви поділи мій одяг?.. Послухайте, — провадив далі Голос. — Вікна ці зачинені, ключ од дверей у мене. Людина я дуже сильна, під руками в мене — кочерга, і до того ж я — невидимий. Будьте певні, що, коли схочу, я можу любісінько вбити вас обох і легко звідси вибратися. Розумієте? Отож-то. Якщо я пущу вас, обіцяєте мені не робити ніяких дурниць і виконувати те, що я скажу?

Вікарій та лікар перезирнулися, і обличчя в лікаря видовжилось.

— Обіцяємо! — відповів містер Бантінг.

— Обіцяємо! — повторив за ним і лікар.

Тоді Невидимець відпустив їм шиї, і вікарій з лікарем випросталися на своїх стільцях. Обличчя в них були дуже червоні, і обидва вони крутили головами.

— Сидіть, будь ласка, там, де й сидите, — сказав Невидимець. — Ось, бачите, кочерга. Входячи в цю кімнату, — вів далі Невидимець, ткнувши кочергу під ніс одному й другому, — я не думав, що тут хтось є, і сподівався, крім книг з моїми записами, знайти тут і свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я й так бачу, що він зник. Хоч дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла бігати гола, але вечори — прохолодні. Мені потрібен одяг та й ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.

XII. Невидимцеві вривається терпець

З одної дуже прикрої причини, яка зараз стане ясною, наше оповідання доводиться тут знову перервати. Поки все оте

відбувалось у вітальні й містер Гакстер стежив за містером Марвелом, що палив люльку біля воріт, ярдів за дванадцять далі містер Гол і Тедді Генфрі з превеликим подивом розмовляли на єдину тоді в Айпінзі тему.

Раптом у двері вітальні щось сильно стукнуло, розлігся голосний крик, а потім… усе стихло.

— Е-гей! — гукнув Тедді Генфрі.

— Е-гей! — відгукнулося з пивниці.

Містер Гол усвідомлював речі повільно, але певно.

— Щось там негаразд, — сказав він і відійшов од прилавка до дверей вітальні.

З виразом напруженої уваги на обличчях, із задумою в очах вони з Тедді Генфрі підійшли до дверей вітальні.

— Щось сталося, — сказав Гол, а Генфрі підтакнув головою.

На них війнуло неприємним запахом хімікалій, і з кімнати почулися притишені звуки швидкої розмови.

— Чи все там у вас гаразд? — постукавши у двері, спитав Гол.

Приглушена розмова враз увірвалася, на мить настала тиша, а тоді знову заговорили пошепки, і хтось скрикнув: “Ну, ні, не треба!” Потім раптом почулася метушня, стук перекинутого стільця і шум короткої боротьби. І знову тиша.

— Що там за дідько? — півголосом вигукнув Генфрі.

— Чи все у вас гаразд? — повторив містер Гол. Вікарій озвався якимось дивним уривчастим голосом:

— Цілком. Прошу… не перешкоджати.

— Дивно! — зауважив містер Генфрі.

— Дивно! — згодився містер Гол.

— Каже “не перешкоджати”, - сказав Генфрі.

— Я не чув, — сказав Гол.

– І хтось сопів, — додав Генфрі.

Вони стояли, прислухаючись. У вітальні почали знову розмовляти швидко і притишено.

— Я не можу, — заявив містер Бантінг, підвищуючи голос. — Кажу вам, сер, я не хочу!

— Що таке? — спитав Генфрі.

— Каже, що не хоче, — пояснив Гол. — Але то ж він не до нас говорить, правда?

— Це насильство, — сказав у вітальні містер Бантінг.

— Насильство, — повторив Генфрі. — Я виразно чув.

— А хто це говорить тепер? — спитав містер Генфрі.

— Містер Кас, здається, — відповів Гол. — Ви що-небудь розібрали?

Тиша. Долинали якісь неясні звуки.

— Здається, стягають зі столу скатертину, — сказав Гол.

За прилавком з’явилася місіс Гол. Чоловік знаком попросив її не галасувати й підійти до них, але місіс Гол була жінка завзята. Вона розкричалася:

— Чого ти стовбичиш там і прислухаєшся, Голе? Чи тобі роботи нема, та ще й у свято?

Містер Гол пробував усе їй пояснити мімікою та жестами, але уперта жінка ще більш розходилася. Тоді приголомшені Гол і Генфрі навшпиньки відступили до неї і, розмахуючи руками, взялися пояснювати їй, у чому річ.

Спершу місіс Гол зовсім відмовилась вбачати щось незвичайне в тому, що почула, а потім звеліла Голові мовчати, поки розповідатиме Генфрі. Вона схильна була вважати все це за дрібницю, — може, там просто пересували меблі.