Війна світів
Шрифт:
— Та це ж я — Гриффін. Кемп поміркував.
— Це жахливо! — промовив він нарешті. — Але яка диявольська сила може зробити людину невидимою?
— Нема тут ніякої диявольської сили. Це — цілком природний і досить зрозумілий процес.
— Це жахливо! — повторив Кемп. — Як же воно…
— Справді, досить жахливо. Але я — поранений, мені боляче, і я втомлений… О Боже, ви ж мужчина, Кемпе.
Сприйміть це спокійно. Дайте мені поїсти, й напитися, і посидіти тут.
Кемп дивився на бинт, що пересувався кімнатою, а потім побачив, як по підлозі протягнувся плетений
— Це дивовижніше за всякі привиди, — мовив він, дурнувато засміявшись.
— От і добре. А ви, дякувати Богу, починаєте приходити до розуму.
— Або до дурості, - кліпнув очима Кемп.
— Налийте мені віскі. Я зовсім знесилів.
— Я щось цього не відчув. Де ви? Я на вас не наштовхнусь, коли встану? Ага, там. Гаразд. Віскі?.. Прошу. Куди ж подати його вам?
Стілець заскрипів, і Кемп почув, що склянку взяли в нього з рук. Він мусив аж присилувати себе, щоб випустити її, бо інстинктивно боявся, що вона впаде на підлогу. Склянка зупинилася дюймів за двадцять над переднім краєм стільця. Кемп вкрай ошелешено дивився на неї.
— Але ж це… це, напевне, гіпноз. Ви, мабуть, навіяли мені, що ви невидимі.
— Дурниці! — сказав Голос.
— Але ж це божевілля!
— Послухайте…
— Ось тільки сьогодні вранці я переконливо доводив, що невидимість…
— Плюньте на всі ці ваші доводи! — перепинив Голос. — Я помираю з голоду, та й ніч для голої людини трохи холодна.
– Їсти?
Склянка з віскі нахилилась.
— Так, — сказав Невидимець, стукнувши нею, коли ставив на стіл. — І дістаньте мені халат.
Кемп пробурмотів щось упівголоса, підійшов до шафи й витяг звідти червоний халат.
— Підійде? — спитав він.
Халат у нього взяли. Він на мить завис у повітрі, якось дивно затріпотів, випростався, потім, як і годиться, застебнувся на всі ґудзики й сів на стілець.
— Спідні, шкарпетки, капці були б теж дуже до речі, - уривчасто сказав Невидимець. — І поїсти.
— Все матимете. Але це — найнеймовірніша річ з усіх, що я бачив досі.
Він видобув з шухляд одежу, яку просив його гість, і пішов униз шукати їжу. Повернувся Кемп з холодними котлетами та хлібом, підсунув маленький столик і поклав усе це на нього.
— Ножа не треба, — сказав Невидимець. Котлета зависла в повітрі, і почулося плямкання. — Я завжди щось одягаю на себе перед тим, як починаю їсти, — пояснив Невидимець з повним ротом, не перестаючи пожадливо жувати. — Чудна примха.
— Гадаю, що рукою ви можете рухати? — спитав Кемп.
— Та ніби, — відповів Невидимець.
— З усього незвичайного і дивного…
— Авжеж. Та ще дивніше, що для перев’язки я потрапив саме до вас. Це вперше мені пощастило. До речі, я збираюся переночувати в цьому будинку. Доведеться вам згодитися на це. Неприємно, що натекло стільки крові, правда? — Ціла калюжа. Вона, певне, стає видимою, коли зсідається. Я спромігся змінити лише живі тканини, і мене не видно, доки я живий…
— Але як ви це зробили? — роздратованим тоном почав Кемп. — Чортзна-що! Ця
— Шкода, що ви такої думки. Усе цілком природно, — заперечив Невидимець.
Він простягнув руку й узяв пляшку з віскі. Кемп дивився, як жадібно п’є його халат. Проміння від свічки, проходячи крізь дірочку на правому плечі халата, утворювало світлий трикутник під лівими ребрами.
— Що то були за постріли? — спитав Кемп. — Через що це зчинилося?
— Там був один йолоп… так щось ніби мій спільник, хай він буде проклятий, який хотів украсти мої гроші! І вкрав.
— Теж невидимий?
— Ні.
— Ну й що?
— Чи не дасте мені ще чого-небудь поїсти? Я страшенно голодний. А ви хочете, щоб я розважав вас своїми оповіданнями.
Кемп устав.
— Отже, то не ви стріляли? — спитав він.
— Ні, не я, — відповів гість. — Стріляв навмання якийсь дурень, я його вперше бачив. Багато їх там налякалося. Власне, всі вони — хай будуть прокляті! — злякались мене. Я, кажу, хотів би ще поїсти, Кемпе.
— Піду подивлюся, чи нема чого внизу. Тільки навряд чи багато знайду.
Поївши, — а попоїв він добре, — Невидимець попросив сигару. Він одкусив її кінчик, перш ніж Кемп устиг дати йому ножа, і круто вилаявся, коли тютюновий лист ззовні відстав.
Дивно було бачити, як він курить і як його рот, горло, гортань і ніздрі стали видимими і здавались наче кільцями диму.
— Чудова річ тютюн! — сказав він, затягуючись. — Мені пощастило, що я опинився у вас, Кемпе. Ви мусите допомогти мені. Подумати лише, саме тепер я натрапив на вас! Зараз я в такій скруті, що далі й нікуди, я, здається, мало не збожеволів. Чого тільки я не пережив!.. Зате тепер ми з вами розмахнемося, запевняю вас!
Він налив собі ще віскі з содовою. Кемп підвівся, озирнувся і приніс з сусідньої кімнати і для себе склянку.
— Все це неймовірно, але я, мабуть, теж вип’ю.
— А ви, Кемпе, не дуже змінилися за ці дванадцять років. Біляві мало змінюються. Ви — спокійні і методичні… Я мушу вам розповісти. Ми спільно працюватимем.
— Але як зробилось усе це? — спитав Кемп. — І як стали ви таким?
— Ради Бога, дайте мені хвилинку спокійно покурити, а тоді я почну розповідати.
Але тої ночі Невидимець не розповів нічого. У нього розболілася рука, його трусила пропасниця, він був зовсім виснажений. Йому ввижалася погоня на пагорбі й бійка біля заїзду. Він почав був розповідати свою історію, але потім заплутався. Щось він плів про Марвела, судорожно затягувався, голос його став роздратований. Кемп намагався зрозуміти хоч що-небудь.
— Він боявся мене… Я бачив, що боявся, — кілька разів повторив Невидимець. — Він хотів утекти від мене, тільки це й мав на думці… Та й дурень же я був! А цей боягуз… Треба було вбити його…
— Звідки дістали ви гроші? — раптом спитав Кемп.
Невидимець на мить замовк.
— Сьогодні я вам цього сказати не можу.
Раптом він застогнав і нахилився вперед, спершись невидимою головою на невидимі руки.
— Кемпе, — мовив він, — я не спав уже майже три ночі, хіба що дрімав годину-другу. Я мушу виспатись.