Вальдшнепи

Хвильовий Микола

— Що ви там секретничаєте? — спитала тьотя Клава, коли каюк легко сiв на пiсок пляжу.

— Це я кажу Вовчиковi, — знайшовся Дмитрiй, — що пора вже вас познайомити з моєю дружиною.

— Ти це серйозно говориш? — спитала Аглая, примружуючи очi.

— Цiлком серйозно… i ми зробимо так: я вас познайомлю з Ганною, а ви нас познайомите з чоловiком тьотi Клави.

Аглая поспiшила погодитись. Бiльше того: вона гадає, що треба це зробити сьогоднi увечерi.

— Тiльки не сьогоднi, — кинув товариш

Вовчик i поiнформував дам про свiй план щодо випивки.

Дами план прийняли, але Аглая сказала, що перш за все вона хоче познайомитися iз Ганною.

— Чому це "перш за все"? — незадоволено спитав Дмитрiй. — На цю iсторiю ще буде час.

— Але й на випивку буде час, — уперто сказала Аглая. Вона так рiшуче стояла на своєму, що за кiлька хвилин Вовчик уже виходив iз себе. Тодi дами несподiвано почали вдягатись i демонстративно покинули пляж.

— I на чорта тобi треба було говорити про це знайомство? — незадоволено сказав лiнгвiст.

Але Карамазов i сам проклинав себе за необачнiсть. У всякому разi, друзi вже знали Аглаю i зрозумiли, що нiякої вечiрки не можна влаштувати, доки вони не задовольнять цю капризну й уперту дiвчину.

VI

Звести Аглаю з Ганною вдалось тiльки на четвертий день пiсля розмови на рiчному пляжi. Це трапилось увечерi бiля хвiртки, саме на тому мiсцi, вiдкiля флоберiвськi дами починали чергову гулянку з своїми кавалерами. Зустрiч була холодна, i це особливо вiдчули Ганна.

— Чого це ви так цураєтесь громади? — спитала Аглая, беручи пiд руку дружину Карамазова.

— Вiдкiля це ви взяли? — в свою чергу пiдвела брови Ганна.

— От тобi й маєш! Скiльки вже часу живемо тут, а вас жодного разу не бачили на вулицi. Хiба це не замкнутiсть?

— Ганна страшенна iндивiдуалiстка, — пожартував товариш Вовчик.

Тьотя Клава нi з того нi з сього засмiялась, дрiбненьким i негарним смiшком.

— А я от думаю, що тут зовсiм iнша причина, — сказала Аглая. — Ти, Дiмi, як думаєш?

Карамазов iздригнув. Вiн зовсiм не чекав, що Аглая буде так фамiльярно поводитись iз ним у присутностi Ганни.

— Я вас прослухав, — червонiючи сказав вiн. — Про що ви там?

— Цебто я? — Ну да, ви!

— Ти подумай, тьотю Клаво, — засмiялась Аглая. — Вiн уже до мене звертається на "ви".

— Ха, ха! — знову розсипалась дрiбним i неприємним смiшком друга флоберiвська дама.

Утворилось нiякове становище. Таке нiякове, що навiть товариш Вовчик вiдчув це.

— Ви Дмитрiя не зрозумiли, — раптом спокiйним голосом сказала Ганна. — Вiн пiд цим "ви" мав на увазi й вас, i мене.

— Ти, Дiмi, пiдтверджуєш це? — спитала Аглая i уважно, навiть з деякою повагою подивилась на Ганну.

— Звичайно, — зрушив плечима Дмитрiй i вийняв Портсигара.

Вiн уже взяв себе в руки, i

обличчя йому було спокiйне.

— Так от що, — сказала Аглая. — Чи не тому ви так рiдко виходите на вулицю, що не хочете зустрiчатись iз мiщанками?.. Так би мовити, тiкаєте вiд обивательського оточення? Я не помиляюсь?

— Я. тiльки не знаю, кого ви маєте за мiщан? — спокiйно спитала Ганна.:

— Кого я маю? Ну хоч би саму себе, тьотю Клаву й так далi.

— Я вас так мало знаю, що вважати вас за мiщан поки що не ризикую.

— Ну, а як узнаєте — тодi ризикнете? Ганна взяла свою косу й положила її на груди. Вона помовчала декiлька секунд i нарештi сказала:

— Тут i ризикувати нiчого. Коли ви мiщанки, то, значить, мiщанки… Але я сподiваюсь, що маю справу з людьми iншого гатунку.

Тьотя Клава по-солдатськи скинула свою голубу парасольку на плече i взяла праву руку "пiд козирок".

— Рад стараться, ваше-ство! — чiтко сказала вона, звертаючись до товариша Вовчика.

Знову утворилось нiякове становище, Ганна, звичайно, зрозумiла, що тьотя Клава глузує з неї, але тепер вона вже не зумiла розрядити напружену атмосферу й мовчки дивилась убiк.

— Давайте покинемо цi розмови, — сказав товариш Вовчик.

— Навiщо це робити? — промовила Аглая. — Ця тема дуже цiкава… Ти, Дiмi, як гадаєш?

Карамазов нiчого не вiдповiв на це запитання i раптом зробив кiлька крокiв убiк.

— Почекайте мене, будь ласка, хвилини двi. Я зараз буду тут.

— Це ж ти куди збираєшся втекти? — не без iронiї сказала Аглая.

— Нiкуди я не думаю тiкати, — грубо кинув Карамазов. — Я йду в буфет води напитись.

— А чому ти думаєш, що ми води не хочемо? Правда, Ганно?

— Так, i я хочу води, — сказала Карамазова.

— Ну, так тодi ходiмте всi, — незадоволено кинув Дмитрiй.

Вони вже стояли посеред базару, недалеко вiд "буфету найкращих фiалок I. Л. Карасика". Саме в цей буфет i рушили вони.

— Я думаю, — сказала Аглая, сходячи на ганок, — що шановний I. Л. Карасик угостить нас не тiльки фiалкою, але й святою водою?

— Про що ви говорите, баришня? — спитав крамар, люб'язно усмiхаючись.

— Я говорю про святу воду, цебто-про горiлку.

— Ви, очевидно, гадаєте, що я, крiм фiалки, продаю ще й горiлку з-пiд поли? — ображено сказав I. Л. Карасик.

— Я не тiльки гадаю, алей певна, що це так. Крамар iз задоволенням подивився на своїх гостей i раптом заметушився бiля столикiв.

— Ну, коли ви так певнi, то хай буде по-вашому… Якої ж вам горiлки треба i скiльки ви її подужаєте?

Компанiя зареготала: мовляв, так би й давно. I нiчого куражитись. Хiба вони не знають, що I. Л. Карасик симпатична людина i, як усяка симпатична людина, вмiв кожному прислужитись?