Вальдшнепи
Шрифт:
— За якiсь два тижнi я взагалi нiкуди не мiг зайти. Я питаю тебе, так би мовити… на всякий випадок.
Товариш Вовчик так голосно й так несподiвано зареготав, що навiть його ловерак пiдскочив.
— От чудак! — скрикнув вiн. — Навiщо тобi робити це, коли ти можеш, i не кидаючи Ганну… ну, як би сказати делiкатнiш… Ну, словом, використати її… цю дiвчину.
Менi здається, й ця дiвчина, коли вона недура, погодиться на це.
— А як Ганна? Вона, на твiй погляд, теж погодиться? Лiнгвiст не помiчав,
— Цього я тобi не можу сказати. Хто її знає- жiноча душа, як-то кажуть, темрява… Але їй, менi здається, й не треба цього говорити.
— Цебто ти рекомендуєш дурити її?
— А хоч би й так!.. На мiй погляд, тут нiчого нема страшного i образливого для неї.
Карамазов пiдiйшов до свого спiвбесiдника ї взяв його за плече.
— Тек-с, — кинув вiн. — Не сказав би я, мiй вчений друже, що ти вмiєш логiчно мислити. В попереднiй розмовi ти обурювався на мене, що я хочу якось там дурити Ганну, а зараз сам рекомендуєш зраджувати її.
Товариш Вовчик нiчого не встиг вiдповiсти, бо в цей момент у кiмнату ввiйшла Ганна i сказала, що лiнгвiста хтось кличе. Карамазов пiдiйшов до кошика з абрикосами, мовчки взяв один абрикос i, зиркнувши на дружину, перевiв свiй погляд на згорiло-голубе небо. Вiн одразу догадався, хто викликає його друга. I дiйсно: бiля хвiртки товариш Вовчик побачив тих дачникiв, що нахабно познайомились iз ним на рiчному пароплавi. Власне, тут були не всi: батька (чи як його?) не було. Була тьотя Клава i Аглая.
III
— Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглає! Товариш Вовчик розшаркався так галантно, нiби вiн i справдi був славетним ловеласом.
— Доброго здоров'я, mon ami{4}, - сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим i рiшучим рухом узяла його пiд руку.
Та женщина, що її лiнгвiст назвав Аглаєю, поки що не думала фамiльярничати з Вовчиком i тiльки запропонувала йому одколоти та використати одну iз запашних троянд, що висiли на її грудi. Товариш Вовчик зробив це з задоволенням, i вони поволi пiшли згорiлою i порожньою вулицею заштатного городка.
— Ви сюди надовго приїхали? — спитала тьотя Клава.
— Товариш Вовчик уже говорив нам, — сказала Аглая. — Вiн теж приїхав на два мiсяцi.
— Так, — пiдтвердив лiнгвiст. — Ви не помиляєтесь, Але…
Вiн хотiв щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, вiн не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава — вона говорила з ним так розв'язне, нiби вона знала його, по меншiй мiрi, з дитячих лiт.
— А як ви думаєте, — сказала тьотя Клава. — Чому це Дмитрiй в останнi роки такий нервовий став?
— Цебто який… роки? — Вовчик хотiв поцiкавитись, який Дмитрiй, як вона встигла так добре взнати найiнтнмнiше життя Карамазова, вiдкiля вона,
— Ви не косноязичний? — поцiкавилась тьотя Клава. Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонiв i став запевняти, що "нiчого подiбного". Вiн просто не чекав такої симпатичної поiнформованостi в справах дому Карамазових.
— Тодi, може, ви знаєте, — сказала тьотя Клава, — як думає провести Дiмi (вона так i сказала "Дiмi") цi два мiсяцi? Цебто-бiля Ганниної спiдницi чи бiля Аглаї?
Це запитання переходило вже всякi можливi межi, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Вiн рiшив, що коли тьотя Клава так фамiльярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала вiдповiдне право на це вiд самого Дмитрiя. Вiн сказав, що вiдповiдати на це запитання не буде й рекомендує спитати його друга.
— Так би й давно! — з полегшенням зiтхнувши, сказала тьотя Клава. — Хiба ви не бачите, що нас двоє, а ви один… Тiльки глядiть, не приведiть сюди й Ганни.
— Ви хочете, щоб я зараз… негайно привiв Дмитрiя? — спитав недогадливий лiнгвiст.
— Ах, Боже мiй, — сказала Аглая. — C'est un grand malheur de n'avoir pas ete bien eleve{5}.
— Воiстину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, — пiдтвердила i тьотя Клава.
Тодi товариш Вовчик кинувся з усiх нiг до хвiртки, i дами самi залишились пiд провiнцiальними акацiями.
— От що, — сказала тьотя Клава, — Вовчика я беру собi, твоїм тепер назавжди лишиться Дмитрiй.
— Я не заперечую, — кинула Аглая й розкусила своїми прекрасними зубами листок з акацiї.
Вже майже зовсiм стемнiло. Витикались зорi. З недалекого моря пiшов теплий вiтер. Аглая виводила на пiску своєю голубою парасолькою якiсь iєроглiфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне, в дзеркало, що було в ридикюлi, i пудрилась мiнiатюрною пуховкою.
— Дозвольте взнати, скiльки вам рокiв? — усмiхнулась сама собi тьотя Клава.
— Очевидно, не бiльш двадцяти семи, — сказала Аглая.
— Ти вгадала, менi двадцять сiм. I як пiкантно, що я вже тьотя i що в мене така доросла племiнниця… Тобi, здається, двадцять три?
— I ти вгадала!
Тьотя Клава поправила спецiальним олiвцем брову й засвистiла арiю з "Баядерки". Потiм дами ще перекидались легкими фразами i раз у раз позирали в той бiк, куди пiшов Вовчик.
Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талiї поясками, i мали в руках голубi парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботнiш, в її свiтло-сiрому поглядi зовсiм нема того ледве вловимого зайчика впертостi й рiшучостi, що зрiдка плигає в мигдалевих очах Аглаї, але зате станом тьотя Клава трохи солiднiш.