Вбивство Симона Петлюри. 1926
Шрифт:
Паризький суд не міг не взяти до уваги й офіційної заяви радянського посла у Франції, який наголосив, що посольство ображають різноманітні вигадки, що час від часу з'являються в газетах, і що Шварцбард ніколи не був більшовиком – понад те, йому було відмовлено посольством у наданні в'їзної візи до СРСР ще в 1924 р. (що відповідало дійсності). І хоча після цієї заяви підозри в колах петлюрівської еміграції не зменшилися, а швидше, навпаки, – зросли, судова влада Франції почала ще ретельніше перевіряти й перепровіряти документи та свідчення, що з'являлися в ході судового процесу…
Чому ж він стріляв?
Таке питання
Про те, що спонукало його вперше задуматися про вбивство Петлюри, Шварцбард розповів таке: «Коли я був у Росії, один робітник, не єврей, який щойно вийшов зі шпиталю, розповів мені, що там разом із ним були на лікуванні кілька колишніх петлюрівських офіцерів. Цинічно, із якимось садизмом, вони вихвалялися, що зґвалтували п'ятьох єврейських жінок. До цього я сам бачив так багато звірств, що мені хотілось швидше їх забути, але розповідь робітника примусила мене згадати, що за ці звірства до цього часу ніхто не помстився. Із того дня мене захопила нав'язлива думка про те, що необхідно вбити винуватця всіх цих жахіть – Петлюру».
Далі між головуючим на суді й обвинуваченим відбувся надзвичайно цікавий діалог, із якого остаточно стають зрозумілими мотиви вчинку Шварцбарда:
– Чи не діяли ви за дорученням якоїсь політичної групи?
– Ні! Я діяв цілком самостійно. А коли й виконував чиєсь доручення, то це було доручення мого змученого народу.
– А звідки ви дізналися, що Петлюра був організатором погромів? Може – він був другом євреїв?
– Петлюра – друг євреїв? Та ви що? Він такий же наш друг у лапках, як, скажімо, Тит чи Торквемада. Ви знаєте, що було написано на його прапорах: «Бий жидів, рятуй Україну!»?
– Але ж Петлюра стверджував, що погроми провокують більшовицькі агітатори, які хотіли так дискредитувати незалежну Українську республіку?
– Більшовики цим не займалися. Я добре знаю, що погроми відбувалися тільки там, де побував Петлюра зі своїми бандитами.
Довірі присяжних до слів Шварцбарда значною мірою сприяло те, що багато всесвітньовідомих діячів науки й культури почало надсилати свої звернення та свідчення до суду, і за вимогою захисту ці документи були офіційно включені до матеріалів справи. Так, Максим Горький надіслав із Італії до суду заяву (яка мала тим більше значення, що знаменитий письменник особисто ретельно вивчав документацію щодо петлюрівських погромів) такого змісту: «О действиях Петлюры суду расскажут документы, они достаточно ярко освещают кровавую деятельность бандитских шаек, которыми он командовал. Мне нечего добавить к документам, неоспоримость которых я знаю». Також на французів (традиційно полонофільськи налаштованих) велике враження справило те, що нащадки Адама Міцкевича надіслали звернення до суду на підтримку Шварцбарда.
Намагання адвокатів родини загиблого щось протиставити лавині захисників Шварцбарда та репрезентувати Петлюру як людину, на котру «звели наклеп», закінчились цілковитим провалом. Захисники не знайшли нічого кращого, як привести до суду колишнього генерал-хорунжого петлюрівської армії Олександра Удовиченка. Останній намагався переконати
Захистові також було зовсім неважко знайти документи й отримати свідчення про те, що Третя Залізна стрілецька дивізія, якою генерал Удовиченко командував у 1919 p., особливо відзначилася в погромах й убила сотні євреїв, у тому числі під час великої різанини в Шаргороді.
Не більш удалою була й спроба використати той факт, що у складі уряду Директорії УНР якийсь час було міністерство з єврейських справ під керівництвом Пінхаса Красного. Навіть за кордоном було добре відомо, що воно було лише декорацією без найменших владних повноважень. До речі, за два роки після процесу Шварцбарда сам колишній петлюрівський міністр надрукував книжку під назвою «Трагедия украинского єврейства (к процессу Шварцбарда)», у якій Петлюру й Директорію загалом звинувачував в організації єврейських погромів.
У свою чергу, адвокати родини Петлюри намагалися довести, що Шварцбард не мав родичів в Україні й навіть не бував там і не знає української мови. І коли під час процесу обвинувачений зробив заяву про те, що Петлюра безпосередньо причетний до погромів не лише як головнокомандувач армії, яка чинила ці погроми, але і як літератор, котрий редагував антисемітський «Тризуб», адвокати Петлюри поставили під сумнів те, що звинувачений міг самостійно читати це видання, а тому й робити такі висновки. Судові довелося організовати лінгвістичну експертизу. Шварцбарду було запропоновано прочитати щось із «Тризуба» в присутності висококваліфікованого експерта-лінгвіста Маргона, який мав зробити висновки, чи володіє він українською мовою достатньою мірою. Висновок експерта був таким: Шварцбард вільно розмовляє й читає українською мовою з акцентом місцевості Балта, що на Півдні України. Сумніви в цьому питанні відпали, і адвокати змушені були відкликати свій протест.
Тим часом поступово, протягом кілька місяців, змінився й увесь громадський настрій Франції, ставлення суспільства до цього процесу, до Петлюри та до Шварцбарда. Із підступного злочинця, жорстокого терориста, огидного найманця більшовицького режиму обвинувачений поступово перетворився на месника, мученика за свій народ.
Велику роль відіграла французька преса, яка, зацікавившись подіями в Україні під час громадянської війни, відрядила кількох журналістів із завданням розслідувати становище на місці. Допомогла посланцям із різноманітних видань і гетьманська еміграція, яка люто ненавиділа Петлюру та його прибічників, а тому передала французьким журналістам чимало документів і свідчень очевидців або навіть учасників подій, які серйозно компрометували колишнього голову Директорії.
Відомий паризький репортер Бернар Лекаш, який тривалий час розслідував петлюрівські погроми на українській землі, указав – одним із перших серед французьких журналістів – на Петлюру як на їх головного винуватця. Ось як про це сказано в репортажах Лекаша: «1919 рік. Із Житомира й Бердичева до вінницької резиденції Директорії прибула делегація євреїв поштиво просити спинити страшні погроми. Вона прагнула побачити Винниченка, Петлюру та свого єдиновірця, міністра Директорії Ревуцького. Делегацію зустріли отамани Палієнко і Ковенко, які її негайно заарештували та протримали під замком два чи три дні.