Вечірні розмови на острові

Стивенсон Роберт Льюис

І сталося так, що Кеаве зрештою скерували до одного білого, який мешкав на Беританія-стрит. Кеаве прийшов туди, коли настав час вечірньої трапези, і, підійшовши ближче, побачив, як сподівався, новий будинок, і молодий садок, і вікна, що сяяли електричними вогнями, але коли з'явився господар, надія і страх стиснули серце Кеаве, бо побачив він юнака, блідого, як мрець, з чорними западинами очей; голова в нього облізла, а вираз обличчя був, як у засудженого до страти.

«Нічого сумніватися — пляшка тут», — подумав Кеаве, і перед цією людиною він не став приховувати мети своїх відвідин.

— Я прийшов купити пляшку, — сказав він.

Почувши

ці слова, білий юнак з Беританія-стрит похитнувся й прихилився до стіни.

— Пляшку? — пробелькотів він. — Купити пляшку?! — Йому цю мить здавило горло, і, схопивши Кеаве за руку, він потяг його в кімнату, взяв дві склянки й наповнив їх вином.

— Ваше здоров'я! — сказав Кеаве (у свій час він немало водився з білими). А тоді додав: — Так, я прийшов купити пляшку. Яка їй ціна тепер?

Тут юнак впустив склянку й уп'явся в Кеаве, як у привида.

— Ціна? — вигукнув він. — Ціна? Ви Що, не знаєте її ціни?

— Певно, що не знаю, коли запитую, — відказав Кеаве. — Але чого це вас так збентежило? Хіба що-небудь негаразд із ціною?

— Пляшка за цей час дуже спала з ціни, містере Кеаве, — затинаючись, пояснив молодик.

— Ну що ж, тим менше доведеться платити, — сказав Кеаве. — Скільки ви за неї дали?

Молодик став білий, як крейда.

— Два центи, — мовив він.

— Що? — вигукнув Кеаве. — Два центи? Отже, ви можете її продати тільки за цент? І той, хто її купить… — Слова завмерли в Кеаве на язиці. — Отже, той, хто купить цю пляшку, вже нікому не зможе її продати! Чорт і пляшка залишаться в нього до самісінької смерті, а коли він спустить дух, його потягнуть просто в пекло!

Бідний юнак з Беританія-стрит упав перед Кеаве навколішки.

— Богом вас заклинаю, купіть її! — заблагав він. — На додачу до неї я віддам вам усе, що маю. Я був божевільний, коли купив її за цю ціну. Я привласнив казенні гроші, і мені довелося б пропасти, якби не купив цю пляшку, — мене б запроторили до в'язниці.

— Ох ти, бідолаха! — сказав Кеаве. — Щоб уникнути законної кари за свій безчесний вчинок, ти зважився на таке страшне діло і занапастив свою душу! І ти думаєш, я стану вагатися, коли мене чекає кохання! Давай сюди пляшку і решту — я знаю, ти тримаєш її напоготові. Ось тобі п'ятицентовик!

Кеаве казав правду: в шухляді столу в цього юнака вже лежала готова решта. Пляшка перейшла з рук у руки, і тільки-но пальці Кеаве охопили вузьку шийку — він одразу пошепки повідав чортові, що хоче позбутися страшної недуги. І що ви думаєте: коли він повернувся додому й оголив себе перед дзеркалом, шкіра його знову була чиста й гладенька, мов у немовляти. Але дивна річ: щойно здійснилося це чудо, як усе змінилося в душі Кеаве — йому вже було чхати на проказу, і він майже зовсім не згадував про Кокуа; одна-єдина думка не давала йому тепер спокою — думка про те, що віднині він зв'язаний з дияволом та пляшкою до кінця днів своїх, і ніщо вже не врятує його од вічного полум'я та розжареного вугілля в пеклі. Пекельний вогонь палав перед його внутрішнім зором, і душа його змертвіла, і морок затемнив для нього весь білий світ.

Коли Кеаве потроху прийшов до тями, була вже ніч, і в готелі грав оркестр. На звуки цієї музики він і пішов, тому що боявся залишатись наодинці з собою, і там, серед щасливих облич, блукав неприкаяний і слухав, як музика то гучнішає, то завмирає, і дивився, як диригент відбиває такт своєю паличкою, і весь час чув тріскотіння пекельного

полум'я, і бачив вогненні омахи, що вихоплювалися з чорних глибин пекла. Нараз оркестр заграв «Гікі-ао-ао». Цю пісеньку Кеаве співав разом з Кокуа, і при звуках її мелодії до нього повернулася мужність.

«Що зроблено, того вже не вернеш, — подумав Кеаве, — і коли вже я пішов на таке, то хай хоч не марно».

І тоді він з першим пароплавом повернувся на свій острів і тут-таки справив весілля з Кокуа і привіз її до свого «Осяйного дому» на вершині гори.

І от стали Кеаве і Кокуа жити вдвох, і коли вони бували разом, туга в серці Кеаве вщухала; але досить йому було залишитися самому — і його починали терзати страшні думки, і він чув, як гуде пекельне полум'я, і бачив вогненні омахи, що вихоплювалися з пекла. А дівчина прикипіла до Кеаве всім серцем; душа її співала, бачивши його, і рука тяглася до його руки, і була Кокуа така гарна від голови до п'ят, що ніхто, дивлячись на неї, не міг стримати радісної усмішки. У неї була злагідлива, приємна вдача. Для кожного знаходила добре слово. Вона знала багато пісеньок і виспівувала, немов пташка, пурхаючи по всіх трьох поверхах «Осяйного дому», і сама сяяла яскравіше за все інше, що було в ньому. І Кеаве дивився на неї і слухав її захоплено, а потім, усамітнившися десь у кутку, згадував, якою ціною дісталася вона йому, і стогнав, і плакав. І знову, осушивши очі й сполоснувши обличчя, йшов до неї і сідав біля неї на просторому балконі, і зливав свій голос з її голосом у пісні, і усмішкою відповідав на її усмішку, хоч душу його точила гризота.

Але мало-помалу настали дні, коли Кокуа вже не пурхала, як колись, по дому, і пісні її звучали рідше, і тепер не тільки Кеаве плакав нишком десь у кутку, але обоє вони стали цуратися одне одного і сиділи на різних балконах, роз'єднані всім громаддям «Осяйного дому». Кеаве геть поринув у розпуку і майже не помічав цієї зміни, а був тільки радий, що може частіше залишатися сам і побиватися своєю гіркою долею, і не треба йому силувати себе усміхатися, коли на серці морок.

Але якось він тихо походжав покоями, і почулося йому, ніби плаче дитина, і він побачив Кокуа: впавши долілиць, вона билася головою об кам'яні плити балкона й ридала в безпросвітному відчаї.

— Твоя правда, Кокуа, це дім сліз, — сказав Кеаве. — І все ж я з радістю дав би відтяти собі голову, щоб ти, хоч би ти, була щаслива.

— Щаслива! — вигукнула Кокуа. — Коли ти жив сам в «Осяйному домі», Кеаве, всі вважали тебе найщасливішою людиною на острові; сміх і пісні були в тебе на вустах, і лице твоє було світле, як ранкова зоря. А потім ти одружився з бідною Кокуа, і тільки небу відомо, чим не догодила вона тобі, — бо від цього дня ти більше не усміхаєшся. Ох, — вигукнула Кокуа, — що вчинила я лихого? Думалось мені: я вродлива й дуже люблю свого Кеаве. То в чому ж моя провина? Чим потьмарила я життя свого чоловіка?

— Бідолашна Кокуа, — мовив Кеаве. Він припав біля неї а підлогу й хотів доторкнутися її руки, але вона відсмикнула руку. — Бідолашна Кокуа, — повторив він. — Бідна моя дитино… Моя красуне. А я ж думав уберегти тебе від горя! Ну що ж, тепер ти довідаєшся про все. Тоді принаймні ти пожалієш бідолашного Кеаве; тоді ти зрозумієш, як він кохав тебе, якщо не злякався пекла, щоб заволодіти тобою, і як дуже й по сей день нещасний приречений чоловік тебе кохає, якщо його вуста можуть усміхатися, коли він на тебе дивиться.