Вечори на хуторі біля Диканьки

Гоголь Николай Васильевич

«Це кум!» скрикнув, придивившись, кум.

«А ти ж думав хто?» сказав Чуб, посміхаючись. «Що, гарну я втяв з вами штуку? а ви, мабуть, хотіли мене з'їсти замість свинини. Стривайте ж, я вас потішу: в мішку лежить ще щось, коли не кабан, то, мабуть, порося чи інша живність. Підо мною безперестанку щось ворушилось».

Ткач та кум кинулись до мішка, господиня дому вчепилася з другого боку, і бійка зчинилася би знову, якби дяк сам, побачивши тепер, що нема куди дітись, не видряпався з мішка.

Кумова жінка, остовпівши, випустила з рук ногу, за яку почала була тягти дяка з мішка.

«Ось і другий ще!» скрикнув злякано ткач, «чорт знає, як повелось на світі… голова обертом іде… не ковбаси й паляниці, а людей кидають у мішки!»

«Це дяк!» промовив здивований

більше від усіх Чуб: «от тобі й маєш! от так Солоха! посадовити в мішок… То ж то, я бачу, в неї повна хата мішків… Тепер я все знаю: у неї в кожному мішку сиділо по два чоловіки. А я думав, що вона тільки мені самому… от тобі й Солоха!»

Дівчата трохи здивувались, не знайшовши одного мішка. «Нічого робити, буде з нас і цього», щебетала Оксана.

Всі гуртом узялися до мішка й поклали його на санки.

Голова вирішив мовчати, міркуючи: коли він закричить, щоб його випустили й розв'язали мішок — дурні дівчата розбіжаться; подумають, що в мішку сидить диявол, і він залишиться на вулиці, може, й до завтра.

Дівчата тимчасом, дружно взявшись за руки, помчали як вихор, з санками по скрипучому снігу. Багато які з них пустуючи, сідали на санки; інші вилазили навіть на самого голову. Голова вирішив перетерпіти все. Нарешті приїхали, відчинили навстіж сінешні й хатні двері і з реготом утягли мішок. «Подивимось, що тут лежить», закричали всі, кинувшись розв'язувати.

Тут гикавка, що не переставала мучити голову весь час, коли він сидів у мішку, так посилилась, що він почав гикати та кашляти на все горло. «Ой, тут сидить хтось!» закричали всі і з переляку кинулись геть у двері.

«Що за чорт! куди це вас несе, мов очманілих?» сказав, входячи в двері, Чуб.

«Ой, тату!» промовила Оксана: «у мішку сидить хтось».

«В мішку? де ви взяли цей мішок?»

«Коваль кинув його серед дороги», сказали всі враз.

«Ну, так: хіба ж не казав я», подумав собі Чуб. «Чого ж ви злякалися? подивимось: ану, чоловіче, прошу не прогніватися, що не називаємо на ім'я та по батькові, вилазь з мішка!»

Голова виліз.

«Ой!» скрикнули дівчата.

«І голова вліз туди ж», казав сам до себе вражений Чуб, оглядаючи його з голови до ніг. «Он як!.. Е!..» більше він нічого не міг сказати.

Голова й сам був не менше збентежений і не знав, що почати. «Мабуть, надворі холодно?» сказав він, звертаючись до Чуба.

«Морозець є», відповів Чуб: «а дозволь спитати тебе, чим ти мастиш собі чоботи, смальцем чи дьогтем?» Він хотів не те сказати, він хотів спитати: як ти, голово, заліз у цей мішок; але сам не розумів, як вимовив зовсім інше. «Дьогтем краще!» сказав голова. «Ну, бувай здоров, Чубе!» і, насунувши капелюхи, вийшов з хати.

«Навіщо це я запитав здуру, чим він мастить чоботи!» промовив Чуб, поглядаючи на двері, куди вийшов голова: «ну, і Солоха! Такого чоловіка засадити в мішок!., бач, чортова баба! а я дурень… та де ж той проклятий мішок?»

«Я кинула його в куток, там більше нічого нема», сказала Оксана.

«Знаю я ці штуки, нічого нема! дайте його сюди: там ще один сидить! струсніть його гарненько… що, нема? бач, проклята баба! а подивитись на неї: як свята, наче й скоромного ніколи не брала в рот».

Але покиньмо Чуба виливати на дозвіллі свою досаду і вернімось до коваля, бо вже надворі, певно, година дев'ята.

Спочатку страшно здалося Вакулі, коли піднявся він від землі на таку висоту, що нічого вже не міг бачити внизу, та пролетів, як муха, під самим місяцем так, що якби не нахилився трохи, то зачепив би його шапкою. Однак трохи згодом він підбадьорився і вже став навіть кепкувати з чорта. Його забавляло надзвичайно, як чорт чхав і кашляв, коли він скидав з шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисно підіймав він руку почухати голову, а чорт, думаючи, що його збираються хрестити, летів ще швидше. Все було ясне у височині. Повітря у легкому сріблястому тумані було прозоре. Все було видно; і навіть можна було помітити, як вихором промчав повз них, сидячи в горшку, чаклун; як зорі, зібравшися купкою, гралися у піжмурки; як клубочився осторонь

хмарою цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, скинув шапку, побачивши коваля, що мчав верхи; як летіла, вертаючись назад, мітла, на якій, видно, тільки що з'їздила, куди треба, відьма… багато ще погані зустрічали вони. Усе, бачивши коваля, на хвилину спинялося подивитись на нього, і потім знову мчало далі своєю дорогою; коваль усе летів, і враз засяяв перед ним Петербург, увесь в огні. (Тоді була з якогось приводу ілюмінація). Чорт, перелетівши через шлагбаум, перекинувся конем, і коваль побачив себе на баскому бігуні посеред вулиці. Боже мій! стукіт, грім, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; стукіт кінських копит, звук коліс відбивалися громом і лунали з чотирьох боків; будинки росли і ніби підіймалися із землі на кожному кроці; мости дрижали; карети літали; візники, форейтори [37] кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль; пішоходи тулились і тиснулись попід домами, що обнизані були плошками, і величезні тіні їх миготіли по стінах, сягаючи головою до димарів та дахів.

[37]

Форейтор — верхівець, що сидить на передньому коні при запрязі цугом.

Здивовано оглядався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі доми вп'ялися в нього своїми незчисленними вогняними очима і дивились. Панів, у критих сукном шубах, він бачив так багато, що не знав, перед ким шапку скидати. «Боже ти мій, скільки тут панства!» подумав коваль. «Я гадаю, що кожен, хто тільки пройде вулицею в шубі, то й засідатель, то й засідатель! а ті, що катаються у таких чудових бричках із віконцями, ті, як не городничі, то вже, певно, комісари, а може, ще й більше». Його слова перервані були запитанням чорта: «Чи просто їхати до цариці?» — «Ні, страшно», подумав коваль. «Тут десь, не знаю, стоять запорожці, що проїздили восени через Диканьку. Вони їхали з Січі з паперами до цариці; все б таки порадитися з ними. Гей, сатано, залазь-но до мене в кишеню та веди до запорожців!» Чорт в одну хвилину схуд і зробився таким маленьким, що легко вліз йому в кишеню. А Вакула не встиг оглянутись, як опинився перед великим будинком, зійшов, сам не знаючи як, на сходи, відчинив двері й подався трохи назад від блиску, побачивши пишно оздоблену кімнату, але трохи підбадьорився, впізнавши тих самих запорожців, що проїздили через Диканьку; вони сиділи на шовкових диванах, підібгавши під себе намащені дьогтем чоботи, і курили щонайміцніший тютюн, який називали звичайно корінцями. «Здорові були, панове! помагай вам, боже! осьде побачились!» сказав коваль, підійшовши близько та вклоняючись до землі.

«Що то там за чоловік?» запитав той, що сидів перед самим ковалем, у другого, що сидів далі.

«А ви не впізнали?» сказав коваль: «це я, Вакула, коваль! Коли проїздили восени через Диканьку, то прогостювали, дай вам, боже, всякого здоров'я та довголіття, без малого два дні. І нову шину тоді натяг на переднє колесо у вашій кибитці!»

«А!» сказав той-таки запорожець: «це той коваль, що малює знаменито. Здоров, земляче! Чого тебе бог приніс?»

«Атак, захотілося подивитись, кажуть…»

«Що ж, земляче», сказав запорожець, набундючившись і бажаючи показати, що він може говорити і по-російському, «што, балшой город?»

Коваль і собі не хотів осоромитись та виявити себе новаком, до того ж, як уже мали нагоду бачити нижче, він знався і сам на письменній мові. «Губернія знатная!» відповів він байдуже: «що й казати, доми балшущиє, картини висять скрозь важниї. Многії доми списані буквами з сухозлотки до чрезвичайності. Нічого казати, чудесна пропорція!»

Запорожці, почувши коваля, що так вільно говорив, зробили висновок дуже для нього вигідний.