Великі сподівання

Диккенс Чарльз

Самі ж вони, бувши дорослі, робили собі, що хотіли, й розважалися уволю. Цей пройда Памблечук навіть засів на чільному місці, піднісши себе до ролі загального благодійника, а заходившись пасталакати про те, як приписали мою особу до науки, зловтішно поздоровив усіх присутніх з тим, що віднині я підлягаю арештові, якщо гратиму в карти, питиму спиртне, ходитиму допізна, водитимуся з поганим товариством або вчиню який інший переступ - у договорі вони перелічувались як майже неминучі для мене,- і для кращого унаочнення своїх просторікувань поставив мене на стільця поруч із собою.

Ще я згадую з цієї пишної врочистості те, як вони, тільки-но почнуть злипатися мої очі, розбуркають мене і наказують тішитись. Як

уже пізнім вечором містер Вопсл продекламував Коллінзову оду, так громовито брязнувши об землю закривавленим мечем, що прибіг офіціант і сказав: «Купці-постояльці з нижнього поверху передають вам вітання і нагадують, що тут не акробатський шинок». Як вони всі були в пречудовому настрої, коли верталися додому, і співали «О, красуне!», причому містер Вопсл запевняв своїм дужим басищем (у відповідь на причепливість заспівувача, котрий у цій пісні вперто намагався вивідати, хто чим дише), що це таки у нього кучері біляві і що це саме він на прощу йде, молодий та жвавий. І останнє, що я згадую,- як уже опинившись у своєму ліжку, я відчув себе глибоко нещасним: у душі я був рішуче певний, що ніколи не полюблю ремесла Джо. Колись я його любив, але це вже відійшло в минуле.

Розділ 14

Нема прикріше, як соромитись рідної домівки. Можливо, що в основі цього лежить чорна невдячність, за яку рано чи пізно доводиться розплачуватись, але все-таки безмежно прикре це відчуття, знаю по собі.

Через сестрину вдачу домівка ніколи не була мені особливо любою. Але домівку освячувала присутність Джо, і я досі вірив у неї. Я вірив, що наша вітальня не гірша від якого-небудь вишуканого салону, вірив, що парадні двері - це таємничі врата величного храму, відкривання яких супроводиться жертвоприношенням у вигляді смажених курей, вірив, що наша кухня - нехай і не розкішне, але цілком пристойне приміщення, вірив, що кузня - осяйний шлях до самостійного дорослого життя. І ось не минуло й року, як усе це змінилося. Тепер наша оселя здавалась мені звичайною й простацькою, і я б ні за що у світі не хотів, щоб її побачили міс Гевішем та Естелла.

Якою мірою я сам завинив у таких негідних думках, а якою міс Гевішем чи моя сестра - це тепер не має значення ні для мене, ні для будь-кого. Головне, що зміна сталася, і саме в мені. Добре це чи зле, можна її вибачити чи ні - але вона сталася.

Колись мені здавалось, що як тільки я закасаю рукави і вступлю нарешті до кузні в ролі підмайстра Джо, гордості й щастю моєму не буде меж. Але тепер, і справді опинившись у цій ролі, я відчував лише те, що всього мене запорошив дрібний вугільний пил та що день у день мою душу гнітить такий тягар спогадів, перед якими ковадло - це суща пір'їна. В подальшому зі мною не раз бували випадки (як, мабуть, і з більшістю людей бувають), коли на якийсь час щось таке наче густа запона заступає все, чим життя цікаве й гарне, коли тобі зостається самий лише тупий біль. Так-от - найважчою і найщільнішою була ця запона, коли переді мною прослався безпросвітний шлях мого учнівства у Джо.

Пам'ятаю, як трохи пізніше в ту пору я, бувало, частенько стояв недільного вечора на цвинтарі, коли землю огортав присмерк, дивився на обвітрені болота і знаходив у них якусь подібність до власного життя: і там, і тут усе пласке й рівне, тільки вдалині дорога невідь-куди, густий туман і море. Таким пригніченим я почував себе з найпершого свого учнівського дня, хоча з задоволенням можу визнати, що за весь час чинності мого договору я ні разу навіть не натякнув Джо про свій стан. Це, власне, єдине, що мені приємно згадати з тогочасної своєї поведінки.

Бо хоч я іще дещо маю сюди додати, вся заслуга в цьому належить не мені, а Джо. Не моя відданість, а тільки відданість Джо утримала мене

від того, щоб утекти з дому й піти у солдати або в моряки. І зовсім не через власну роботящість працював я в кузні досить сумлінно, хоч і не виявляв при цьому ніякого запалу. Годі й сказати, наскільки далеко поширюється у світі вплив чесного трударя, щирого серцем і відданого своєму обов'язкові, але, в усякому разі, для ближніх цей вплив, безперечно, не минає без сліду. Я добре знаю, що як і було щось путнє у моєму учнівстві, то завдячувати його треба Джо, котрий умів задовольнятись життям, а не мені, вічно невдоволеному химерникові.

Хто може сказати, чого я хотів? Я й сам цього не знав. Мене жахало, а що, як у нещасливу годину підведу я голову - саме коли матиму найбрудніший і найпростацькіший вигляд - і раптом побачу, як з-поза дерев'яної рами вікна на мене дивиться Естелла? Я боявся, що рано чи пізно вона застукає мене при чорній роботі, закіптюженого з ніг до голови, і насміється, й покаже свою зневагу.

Скільки разів після смерку, коли я роздимав міхи для Джо і ми співали «Старого Клема», мені згадувалось, як ця пісенька звучала в домі міс Гевішем, і ввижалося у вогні обличчя Естелли, як її гарненькі кучері розвівав вітер, яким презирством горіли її очі,- і за кожним разом я оглядався до чорних отворів вечірніх вікон, неначе бачив там, як вона тільки-но відвернула лице, і проймався певністю, що нарешті вона прийшла.

А коли після роботи ми йшли вечеряти, і кухня й сама їжа здавались мені ще й надто вбогими і я дужче, ніж будь-коли, соромився, невдячний, рідної домівки.

Розділ 15

Оскільки я вже переростав кімнатинку двоюрідної Вопслової бабці, мій освітній курс у цієї здитинілої на-вчительки вичерпався. Щоправда, на той час я вже встиг перейняти від Бідді все, що вона пізнала - від зошита-прейскуранта до аркушика з жартівливою пісенькою, колись придбаною за півпенса. Членоподільними в цьому літературному витворі були тільки два рядочки:

Коли у Лондон я приїхав, сер,

Туу-рул, луу-рул,

Туу-рул, луу-рул,

Чи ж не зазнав я в місті лиха, сер?

Туу-рул, луу-рул,

Туу-рул, луу-рул,-

але у своєму прагненні просвітитись я все-таки чесно вивчив його напам'ять і не піддавав сумніву мистецьких його вартостей, хоч мені здавалося (та й тепер здається), що «туу-рулів» там містилося більше, ніж поезії. Спраглий знань, я попрохав містера Вопсла вділити мені кілька окрушин цього духовного покорму, на що він милостиво погодився. Виявилося, однак, що я потрібен був йому тільки як статист - щоб було кому суперечити й грозитися, над ким ридати, кого обіймати, хапати, душити й жбурляти на землю в найрозмаїтіших різновидах. Отож невдовзі я відмовився від таких студій, хоч тим часом містер Вопсл у своєму поетичному запалі вже встиг завдати мені серйозних ушкоджень.

Усім, що набував нового, я намагався ділитися з Джо. Ця заява звучить трохи претензійно, тому доведеться пояснити її. Я хотів, щоб Джо не був такий неотесаний і простацький, щоб він став вартніший мого товариства і менш заслуговував на Естеллин осуд.

Стара батарея на болотах правила нам за класну кімнату, а поламана грифельна дошка й шматок грифеля - за навчальне приладдя, до якого Джо незмінно додавав свою люльку. Не було жодного випадку, щоб Джо запам'ятав що-небудь від неділі до неділі або взагалі щоб він набув під моєю опікою хоч сяку-таку крихту знань. Але свою люльку він смалив на батареї так по-знавецькому - ба навіть по-вченому,- як ніде, немов гадав, що досяг бозна-яких успіхів у навчанні. Любий Джо! Я б так хотів, щоб ці його успіхи відповідали дійсності!