Великі сподівання
Шрифт:
Раптом у самого Джо з'явився такий вираз, наче він уздрів привида, і я зрозумів, що до кімнати веійшов Герберт. Я познайомив їх, і мій приятель простяг йому руку, але Джо позадкував від неї і ще цупкіше вчепився за гніздо.
– Ваш покірний слуга, сер,- промовив Джо,- і я маю надію, що ви з Піпом…- У цю мить погляд Джо впав на Месника, що ставив на стіл грінки, і в ньому так виразно проступив намір залучити й цього милого джентльмена до числа членів родини, що я насупив брови, від чого Джо остаточно розгубився.- Воно така справа, панове, що
Висловивши таку лестиву думку про переваги нашого житла і принагідно виявивши схильність прозивати мене «сером», Джо, коли його запросили сідати за стіл, став розглядатись по кімнаті в пошуках пристанища для свого капелюха, наче цей головний убір можна було притулити тільки на дуже вже винятковому місці, і кінець кінцем поклав його скраєчку полички над каміном, звідки той згодом час від часу падав на підлогу.
– Вам чаю чи кави, містере Гарджері?
– спитав Герберт, котрий зранку завжди сидів на чільному місці.
– Дякую, сер,- відповів Джо, завмерши всім тілом на кріслі.- Що вам підходить, те й мені.
– То налити вам кави?
– Дякую, сер,- відповів Джо, помітно знічений цією пропозицією,- коли вже ваша ласка вибрати каву, я не суперечитиму. Але чи не здається вам, що вона трохи збуджує?
– Ну, тоді краще чаю,- сказав Герберт і налив йому чашку.
У цю мить капелюх звалився з полички, і Джо схопився, підняв його й поклав точнісінько на те саме місце, так наче вважав, що виявив би крайню невихованість, не давши капелюхові змоги незабаром звалитися знову.
– Коли ви приїхали до міста, містере Гарджері?
– Чи не вчора вдень?
– промовив Джо, кахикнувши у кулак, немов після приїзду вже встиг і застудитися.- Ні, не так. Хоча ні, так. А так. Учора вдень.- (У тоні його вчувалася глибока задума, прихильність до істини і втіха.)
– А чи встигли ви що-небудь цікаве побачити у Лондоні?
– Та чому ж, встигли,- відказав Джо.- Ми з Вопслом, як тільки приїхали, пішли подивитись на фабрику вакси. Але показалося, що вона не зовсім схожа, як на тих червоних наліпках, що на дверях крамниць. Себто воно така справа,- додав Джо на правах пояснення,- що там її малюють занадто архітектуралістично.
Це слово (яке, на мою думку, цілком відповідає певному різновидові будівель) Джо розтягнув би на цілий приспів, якби, на щастя, уваги його не привернув капелюх, що знов замірився впасти. Капелюх і справді вимагав від нього непослабної уваги, а також прудкості руки й окоміру не менших, ніж у гравця в крикет. Джо виробляв з капелюхом усілякі кордебалети, виявляючи при цьому неабияку віртуозність: то, підскочивши, хапав його над самою підлогою, то ловив напівдорозі, підбивав угору й ганяв
Що ж до комірців Джо - і від сорочки, і від піджака,- то вони викликали такі тяжкі роздуми, що й не сказати. Чому, щоб вважатися пристойно одягненою, людина мусить пообдирати собі шию? Чому, одягаючи недільне вбрання, неодмінно треба очиститись стражданням? Потім ще Джо став так глибоко задумуватись, не доносячи при цьому виделки до рота; втуплював свої очі невідь-куди; раптом заходжувався якось чудно бухикати; і так далеко відсовувався від столу, і трусив на підлогу більше їжі, ніж з'їдав, вдаючи, ніби в нього нічого не падає,- що я був неймовірно радий, коли Герберт нарешті вирушив до своєї контори.
У мене не вистачило ні глузду, ні такту збагнути, що це ж я в усьому завинив, що якби я простіше повівся з Джо, то й він повівся б простіше зі мною. Мене брала така досада й злість на Джо, а тут він ще й долив масла у вогонь.
– Оскільки ми тепер лишилися самі, сер…- почав Джо.
– Джо!
– невдоволено урвав я його.- Як у тебе язик повертається називати мене «сер»!
На хвильку в очах Джо промайнуло щось наче докір. Хоч яка недоладна була на ньому краватка і комірці не кращі, погляд його променився своєрідною гідністю.
– Оскільки ми тепер лишилися самі,- почав знову Джо,- і я не маю наміру й змоги надовго затримуватись, то я зараз кінчу - вірніше, почну,- про те, як це вийшло, що я сподобився нині такої честі. Бо коли б,- сказав Джо, лагодячись за своєю давньою, звичкою усе докладно роз'яснити,- коли б не моє бажання стати тобі в пригоді, я б не мав честі причаститися сніданком у джентльменській оселі.
Мені дуже не хотілося знову відчути на собі той його погляд, і я вже не став дорікати йому за такий тон.
– Отож, сер, це було так,- повів далі Джо.- Сидів я ввечері якось у «Веселих Моряках», Піпе,- (щоразу, коли в ньому брала гору симпатія, він називав мене Піпом, а коли переважала церемонність, волів величати «сером»),- аж це під'їжджає своїм візком Памблечук. Той самий,- мовив Джо, відбігаючи раптом на іншу тропу,- що часами така нехіть до нього, коли він на кожному перехресті почне торочити, що ви з ним з самого малку приятелювали і що він перший товариш усіх твоїх забав.
– Які вигадки! Не він, а ти, Джо!
– Я й вірю, Піпе,- сказав Джо, ледь стріпуючи головою,- хоча тепер це вже ні до чого, сер. Отож, Піпе, цей самий Памблечук, пустомолот неприторенний, підходить до мене в шинку (бо й чого ж робочому чоловікові для розваги не покурити люльки та не випити пива, сер,- хіба це що?) і каже: «Джозефе, з тобою хоче поговорити міс Гевішем».
– Міс Гевішем, Джо?
– «Вона,- отак він сказав, Памблечук,- з тобою хоче поговорити».
Джо змовк і перевів погляд на стелю.
– Ну? А далі що, Джо?