Великі сподівання

Диккенс Чарльз

Мені тра' було б за осторогу взяти долю Артурову, але ж ні, цього не було, і я й не казатиму вам, ніби я поостерігся там чогось, бо це була б неправда, мій хлопче і його товаришу. Отож я злигався з Компесоном і став покірним знаряддям у його руках. Артур мешкав на верхньому поверсі в Компесоновім домі (це біля Брентфорду), і Компесон вів точний рахунок, скільки той йому завинив за харчі й житло, щоб, коли оклигає, відробив борг. Але Артур невдовзі перекреслив цей рахунок. За другим чи, може, третім разом, що я його бачив, він пізно ввечері влетів стрілою до Компесона у вітальню, в самому халаті, волосся злипле від поту, й каже Компесоновій жінці:

«Саллі, вона, їй-богу, там нагорі біля мого ліжка, і я не можу її здихатись. Уся в

білому,- каже,- і у косах білі квітки, і скажена страх, і саван тримає в руці й погрожує, що накине його на мене о п'ятій годині ранку».

«Та ти що, дурню,- каже йому Компесон,- забув, що вона жива істота? І як вона може бути там нагорі, не пройшовши ні в двері, ні у вікно, і сходами не підійнявшись?» «Не знаю, як її туди занесло,- каже Артур, а сам увесь колотиться в гарячці,- але вона стоїть у кутку край ліжка, скажена страх. А там, де серце у неї розбите,- це ти його розбив!
– краплі крові проступають!»

Компесон на словах був одчаяка, та в душі боягуз. «Відведи цього божевільного нагору,- каже він жінці,- а ти, Мегвічу, поможи їй». Сам же й близько не підступив! Ми з Компесоновою жінкою одвели його нагору і вклали в ліжко, а він усе не вгомониться у своїй маячні.

«Ви тільки поглядіть на неї!
– кричить він.- Вона махає мені саваном! Хіба ви не бачите? Гляньте їй в очі! Вона ж скажена страх!
– А далі кричить: - Вона накине його на мене, і я пропав! Відберіть його в неї, відберіть!»

І він учепився в нас і завів з нею балачку, відповідає їй, аж мені почало здаватися, наче вже я й сам її бачу.

Компесоновій жінці з ним була не перевинка, тож вона дала йому чогось випити, і гарячка спала, він потроху втихомирився.

«Ох, нарешті пішла! Це її сторож по неї приходив?» - питає він.

«Сторож»,- відказує Компесонова жінка.

«Ви сказали йому, щоб він замкнув її і на засув узяв?»

«Сказала».

«І щоб забрав у неї це страховисько?»

«Сказала, сказала, все буде гаразд».

«Ви добра душа,- каже він,- тільки не кидайте мене, не кидайте, і спасибі вам».

По цьому він тихенько лежав майже до п'ятої години, а тоді як схопиться з ґвалтом та як заверещить:

«Вона! Знову прийшла з саваном! Ось розгортає! Виходить з кутка. Підступає до ліжка. Тримайте мене, обоє тримайте, з обох боків… Не дайте, щоб доторкнулася мене отим… Х-ха! Не влучила цього разу. Тепер хоче накинути мені на плечі. Не дайте, щоб обгорнула мене ним! Вона випростує мене! Не пускайте ж!»

Потім раптом увесь цупко так випростався і був уже готовий.

Компесон сприйняв його смерть байдужісінько, як найзручніший вихід для них обох. Ми з ним незабаром узялися за діло, але перше він (хитрюга!) примусив мене заприсягти на моїй же біблії, ось на цій самій чорній книжці, мій хлопче, що на ній і твій товариш присягав.

Я не стану заглиблюватись в усі ті штуки, що Компесон придумував, а я виконував - на це бо й тижня ледве чи вистачило б,- а скажу тільки вам, мій хлопче і його товаришу, що цей чоловік так мене заплутав, що я зробився його чорним невільником. Я був завше винен йому, завше під його п'ятою, завше в роботі, завше у небезпеці. Він був молодший за мене, і спритняк на всі боки, і вчений, а хитрощами в сто разів мене переплюнув і ні краплі милосердя не мав. Моїй любці й мені скрутненько довелося з… Але цить!

ї нема чого сюди приплітати…

Він нестямно розглянувся, немов загубив те місце, на якому зупинився у книзі своїх спогадів, тоді одвернувся до вогню, ширше сперся руками на коліна, після чого підняв їх і знову опустив.

– Та що там говорити!
– сказав він, ще раз обводячи поглядом кімнату.- Коли я працював з Компесоном, то був, либонь, найскрутніший час у моєму житті,- цим усе й сказано. Я не розповідав, як під ту пору влип за дрібні махінації,- Компесон лишився збоку, а мене судили?

Я відповів:

– Ні.

– Так от мене таки судили, і я відбув своє,- сказав він.- А щодо арештів за

підозрою, то їх було два-три за ті чотири чи п'ять років, поки ми діяли у спілці, тільки щоразу доказів бракувало. Кінець кінцем нас обох посадили за те, що пускали в обіг крадені банкноти, та й ще деякі грішки там були. Компесон тоді й каже мені: «Захищаймося порізну, між нами нічого спільного»,- ото й усе. А я ж був такий бідний, що мусив спродати все своє манаття, крім того, що на мені, поки зміг найняти Джеггерса.

Коли нас привели на суд, я найперше примітив, яким джентльменом виглядає Компесон - зачесані кучері, чорний костюм, біла хустинка - і який проти нього я шарпак. А почалося засідання й зачитали докази,- я вже тоді запримітив, як тяжко провина падає на мене і як легенько на нього. Коли ж свідків стали допитувати, бачу, щоразу так виходить, наче я головний винуватець і кожен ладен у цьому присягти - наче й гроші саме мені платили щоразу, наче я усе це закрутив і зиск увесь мені йшов. Але коли Компесонів адвокат виступив, то вже я до кінця зрозумів їхню механіку, бо він так повів: «Мілорди й джентльмени, ось перед вами поряд стоять двоє чоловік, і ви й самі бачите, як різко вони відмінні. Один, молодщий, одержав добре виховання, з ним і розмова буде відповідна; другий, старший, ніякого не мав виховання, то з ним і розмова інакша; один, молодший, ні до чого такого не причетний, хіба що зрідка, та й то це лише підозра; другого, старшого, багато разів застукували на гарячому, і щоразу провина його була незаперечна. То чи ж можна сумніватися, коли в кого ще є сумнів, хто з них винний, а хто ні,- а якщо обидва винні, то хто з них винен набагато більше?» Таке ото. А коли дійшло до нашого минулого, то ж хто як не Компесон і у школі вчився, і його товариші шкільні посад високих доскочили, і по всяких таких клубах та товариствах його бачено, і жоден свідок нічого поганого про нього не чув? І хто ж, як не я, був уже й суджений, і знаний в усіх в'язницях та буцигарнях Англії? А коли дали нам останнє слово,- то чи ж не Компесон як почав примилятися та прикладати раз у раз біленьку хусточку до очей, та ще й віршики приплітати у свою мову? А я що, я тільки й зміг сказати: «Джентльмени, цей чоловік поруч зі мною - пройдисвіт, якого світ не бачив!» А коли присяжні винесли вердикт, то чи ж не Компесонові вони просили пільгу дати, враховуючи його благородне виховання й поганий вплив на нього, і те, що він так спритно все перекинув на мене, а от для моєї душі у них не знайшлось іншого й слова, як тільки: «Винен»? І коли я сказав Компесонові: «Ось тільки вийдемо відси - розтовчу тобі пику!», то чи ж не він, Компесон, став благати в судді захисту, і чи ж не до нього приставляють двох вартових - охороняти його від мене? І коли оголосили вирок, то чи ж не він одержав тільки сім років, а я цілих чотирнадцять, і чи ж не його ще й пошкодував суддя, бо він, мовляв, міг би всього в житті добитися, і чи ж не про мене сказав суддя, що я закоренілий злочинець і що через свою знавіснілу вдачу, мабуть, кінчу ще гіршим?

Провіса охопило страшенне збудження, але він стримав себе, разів два-три коротко зітхнув, проковтнув слину і, простягти до мене руку, заспокійливо сказав:

– Я не допущусь негодящих слів, мій хлопче!

Він так розпаленів, що мусив дістати хустинку й витерти собі обличчя, голову, шию і руки, перше ніж спромігся заговорити далі:

– Я сказав Компесонові, що розтовчу йому пику, і заприсяг - нехай господь мою розтовче, коли я не дотримаю слова. Ми опинились на тій самій тюрмі-баржі, але я довгий час не міг до нього дістатись, як не силувався. Та нарешті мені вдалося підступити до нього, і я зацідив його у вухо, щоб він обернувся й дав змогу як слід розтовкти йому пику, коли це мене схопили й кинули в карцер. Ну, а як хто бувалець, та вмів плавати й пірнати, то карцер на тій баржі був благенький. Я втік відтіля на берег і сховався серед могил, заздрячи мерцям, що вже всіх клопотів збулися, і оце ж тоді уперше побачив мого хлопчика!