Велика, більша й найбільша
Шрифт:
— Яцку! Мовчи!
Яцек глянув на “дядька” і притих. Очі його стали великі й круглі.
Горошок вдавав, що його нічого не обходить. Але всередині в нього все напружилося, як струна.
До приходу поїзда залишилося тільки десять хвилин.
Десять хвилин інколи можуть тягтися, як жувальна гумка. Ну, скажімо, коли тебе можуть викликати до дошки саме з того предмета, про який ти вчора, готуючи уроки, забув. А зараз стрілки летіли, ніби годинник був з реактивним двигуном.
Раптом
— Вставай, — сказав він. — Пішли до мамуні. Тільки мовчи!
Це було сказано так, що Горошкові кулаки стиснулися. Що він збирається робити? В голові промайнули всі відомі йому страшні історії про викрадачів, які вбивають дітей, щоб замести сліди злочину.
До прибуття поїзда залишалося тільки шість хвилин. До буфету ніхто не заходив, не було й Іки. За хвилину ці двоє заберуть з собою хлопчика, сядуть у поїзд і тільки їх і бачили.
Годинникова стрілка знову перескочила на хвилину. Здалеку долинув пронизливий свист паровоза.
Товстун роблено всміхнувся.
— Чуєш, Яцку, — сказав він. — Мамуня їде. Пішли?
Горошок з розпачем подумав, що Яцек досі, мабуть, здибався лише з дуже хорошими людьми, — так він усім йме віру. От і зараз, хоч очі його ще блищали від сліз, він одразу засміявся, сплигнув зі стільця і заплескав у долоні.
— Пішли, пішли!
Нема чого критись — Горошок не знав, що робити. Кричати? Битися? Захищати Синього Беретика пугачем і кулаками? Не дуже б це допомогло, — не довше ніж на хвилину. Але все-таки Горошок підвівся.
І лише тепер виявилося, яка влучна була вигадка з грішми. Товстун, хоч, правда, взяв уже Яцка за руку, ще не рушав до виходу. Він звернувся до Горошка.
— А кавалер, — запитав він своїм солодким голосом, — не йде? Просимо, просимо…
Горошок скривився.
— Е-е-е-е… поїзд ще не прибув. А надворі дощ і вітер…
Худий торкнув приятеля за плече.
— Євстахію… облиш. Ходімо. Я благаю тебе, Євстахію.
Але Євстахій не звернув на нього жодної уваги. Він простяг руку Горошкові.
— Ну то й що? — наче по-дружньому спитав він. — Ти ж не розмокнеш на дощі. А в товаристві завжди приємніше. Ну… кавалере, давай руку, щоб нам не загубилися. Тільки швидше… вже чути поїзд.
І справді, стрілка дзиґарів не досягала однієї хвилини до фатальної поділки. Синій Беретик аж підскакував, радіючи приїздові мамуні, — за вікнами дедалі ближчав стукіт коліс і сапання прибулого поїзда.
Горошок раптом відчув, що з люті в нього настовбурчилося волосся на голові.
— Не піду! — гукнув він.
Він стрибнув до Яцка, притяг його до себе, прикрив плащем і вихопив з кишені свого бляшаного пістолета.
— Він теж нікуди не піде! — гримнув Горошок ще голосніше. — А ви… руки
— Боже! — прошепотів Худий.
— Пресвята діво! — зойкнула буфетниця.
— Ти що?.. — грізно почав Товстун, ступаючи до Горошка, якому раптом страшенно пересохло в роті.
— Стій! — гукнув він іще раз.
І тоді, саме тоді з грюком розчинилися двері і дівчачий голос радісно писнув:
— Дядечку! Це я! А потім…
Проте, перш ніж ми з’ясуємо, що означав той вигук і що взагалі сталося потім, слід ще кількома словами розповісти, що ж увесь цей час робили Капітан з Ікою. І передусім, чи виконали вони та як саме виконали свою частину плану.
Коли Горошок вийшов з автомобіля, що з обачно погашеними фарами зупинився біля Трушівськоі станції. Іка глибоко зітхнула.
Інколи людині хочеться бути самостійною, як каже Горошок, Зосею-Самосею, себто все робити самій.
Але потім? Ах, як же тоді їй хотілося бути удвох, разом, а не лише із своїми тривожними думками.
Правда, Іка була ще під опікою і в товаристві Капітана, але за кілька хвилин їй доведеться самій, зовсім самій виконувати найважливішу частину плану. І це було не так уже й просто. Бо ж не штука бути хоробрим, коли ти хоробрий. А от спробуй бути відважним, коли біля серця починає щось лоскотати, а по спині бігають холодні мурашки. Саме це відчувала Іка в ту мить, коли Горошок вник за дверима, а Капітан поволі й обережно рушав далі. Обоє мовчали. Капітан проминув одну, потім другу темну вуличку і зупинився.
— Дивись, Іко, — сказав він тихо своїм низьким голосом. — Бачиш той рундук?
На протилежному боці невеличкого майдану світилися вікна і двері пивнички. Всередині коло прилавка було видно кілька чоловік.
Серед них майнули плащ та міліцейський кашкет.
— Бачу, — прошепотіла Іка.
— Ідеш? — спитав Капітан.
Іка глибоко зітхнула.
— Звичайно, — відповіла вона. — А… а де ви на мене чекатимете?
— Ти не турбуйся, — обіцяв Капітан, — буду там, де треба. Ти лишень гляди, щоб мені не доводилося надто часто попадати дорослим на очі. Поки що я чекаю тут…
— Ну, я йду, — вирішила Іка.
Вона вийшла з автомобіля, загорнулася в плащ, вітер одразу ж почав рвати його за поли. Біля дверей на мить зупинилася — так, усередині справді стояв міліціонер. Зараз усе залежало, чи вислухає він її. Іка ще раз глибоко зітхнула і рвонула за дверну ручку.
Задзеленчав дзвоник на одвірку, і всі, хто був у пивниці, оглянулися на неї. Оглянувся і міліціонер, молодий, дуже високий і вельми суворий. Побачивши Іку, він підвів брови.
— А ти, мала, що тут робиш? — запитав він. — Сама в таку пору?