Велика місія цивілізаторів

Дмитрук Андрей Всеволодович

— Я хочу одержати…

— Так, так! — обізвався Зігфрід, сідаючи на стілець. — Якби ти знав, як мені остогидло твоє слівце «інформація». Запитуй.

— Що таке гроші?

— А, гроші… Влучне питання. В наш час, брате, гроші — це життя.

— Розумію. Гроші — особлива форма існування білкових тіл.

— Ні, не те! Ось, скажімо, тобі потрібні батареї живлення. Я беру отакі папірці,— Зігфрід показав Альбертові свою останню асигнацію, — іду з ними до пункту постачання і міняю там на батареї. Що більше папірців я маю, то більше можу виміняти на них батарей. Так з усіма речами.

Цей костюм, черевики, краватку — все можна дістати за гроші. Купити, значить. Ось тебе, наприклад, купує пан Латімер, а інститут продає. Купу папірців одержить. Жалкую тільки, що мені нічого не лишиться.

— Отже, у пана Латімера є гроші, а в тебе нема?

— Не треба бути феритотранзисторним, щоб зрозуміти це. І гроші, і колекція алмазів…

— Алмаз — це аморфний вуглець. Він коштує багато грошей?

— Ще б пак! — усміхнувся Зігфрід. Його співрозмовник моргав, нерухомо стоячи на своєму місці. Всередині у нього щось тихенько клацало. Інженер заплющив очі, торкнувся пальцями скронь.

Як болить голова!

Пролунав різкий, чистий Альбертів голос:

— Твоя система зруйнується, якщо не одержить достатнього живлення. Пан Латімер має більше грошей, ніж потрібно для обміну на речі, необхідні його системі. Треба зрівняти…

— Що ти, Альберте! — вигукнув Зігфрід, схопивши робота за холодні маніпулятори, — і не думай. Ти мені надто дорогий, щоб я дозволив… Не ми встановлювали закони, не нам їх порушувати. Я — інженер, працюю, знаю свої функції, а якщо у Брейла Латімера капітал — певно, він розумніший за мене… Забудь про це, зрозумів? Я щось почитати принесу. Тобі тут ще кілька днів стояти…

Зігфрід зітхнув і став задумливо згинати й розгинати Альбертів маніпулятор.

Лунко загула сирена. Хтось, пробігаючи, вдарив у двері. Інженер схопився, відчинив їх і вибіг у коридор. Тривога.

Зігфрід, щулячись від холоду, застібнув піжаму й пірнув під ковдру.

Горів нічник під тонким жовтим ковпаком. У кімнаті пахло свіжими, накрохмаленими простирадлами.

Нарешті аварію ліквідовано. Дві години ночі. Зараз він трішки почитає, запалить цигарку на сон грядущий, а потім…

У Зігфріда приємно нили кістки, тіло обм’якло, важко поринаючи в перину. Здавалось, якби й захотів він устати — не зможе.

Поволі витяг книжку, розгорнув на закладеній сторінці. «Золотий ланцюг» Гріна.

Зігфрід якраз дочитав до того місця, де господар казкового будинку показує гостям своєрідного робота.

«Ганувер глянув на ляльку й запитав:

— Ксаверій, чи відчуваєш ти що-небудь?

Усі зблідли при цьому запитанні, чекаючи, може, приголомшливого «так», після чого могло статися замішання. Автомат похитав головою і незабаром промовив:

— Я, Ксаверій, нічого не відчуваю, бо ти говориш з самим собою».

Почулося тихе клацання, немов кілька разів увімкнули й вимкнули приймач.

Книжкові чари попливли від Зігфріда. Він підвів голову.

Двері були відчинені. Біля письмового столу стояв, трохи нахилившись уперед, Альберт. Велика чорна куля з трьома червоними вогниками насаджена на монтажну колонку.

— Я бачу інженера Зігфріда Лора. Прийом. — Зігфрід міг роздивитися до найменших подробиць Альбертову

постать, відчуваючи, як шарудять шини його опорного візка й ритмічно, немов стінний годинник, клацає координаційний пристрій. Інженер поступово усвідомлював, що скоїлося: Альберт, який багато діб стояв у бетонній підвалині інституту, раптом тут, у кімнаті Лора. Чому? Навіщо? Як він зайшов?

— Хто тебе випустив? — вигукнув нарешті Зігфрід.

— Ти! — голосно й чітко відповів нічний гість.

«Так, я ж не замкнув двері, коли вибіг по тривозі».

— Тепер твоя система матиме живлення.

Я був у Латімера.

Що це? Гумовий присосок-чашечка біля самого нічника. На круглій «долоні» — пачка новеньких асигнацій. Зверху лежать кілька невеличких, яскраво сяючих камінців.

— Тут рівно половина грошей і алмазів, які я знайшов у пана Латімера. Щоправда, один алмаз зайвий. Я сказав Латімеру, що розріжу й поверну його частину. Але пан Латімер почав необгрунтовану агресію: він двічі намагався зруйнувати мій організм металевим предметом вагою біля п'яти кілограмів. Я був змушений…

— Ну?!

— Замкнути його в кімнаті. Напевно, у Латімера порушилась координація рухів.

Інженер, дивлячись в круглі, червоні, як жоржини, Альбертові очі, спокійно сказав, карбуючи слова:

— Зараз же поверни Латімеру все, що ти в нього забрав. Потім підеш в інститут. Затямив?

Альберт стояв мовчки.

«Не слухається. Цікаво! Як би це дістатися до його наспинного щитка?»

— Я завтра одержу гроші. Розумієш? Адже те, що ти приніс, належить Латімеру!

Зігфрід сподівався, що лагідний, спокійний голос вплине на гостя.

— Належить? Не розумію. Як може людина мати й використовувати більше, ніж потрібно її системі?

Зігфрід розгубився. Він ніколи не був фахівцем з питань соціальної нерівності, та й не цікавився, вважаючи, що це слизький грунт. Альберт вів далі так само гучно:

— Я дійшов висновку, що на землі є великі сховища грошей. Є люди, що володіють запасами матеріальних цінностей, достатніх для живлення мільйонів людських систем. Через це більшість людства мусить заощаджувати на найнеобхіднішому і завдає шкоди своєму організмові, вкорочує собі життя. Треба завантажити кібернетичні центри всіх країн. Треба багатства перевести в грошові одиниці й розділити на всіх людей. Треба зрівняти. Я йду по додаткову інформацію. Я починаю діяти.

Нічний гість розвернувся на колесах і покотився до дверей.

— Не треба, Альберте! — гукнув, обливаючись холодним потом, інженер Лор.

«Що робити? Адже він почне. Він завантажить електроніку. Він зчинить величезний шум».

Потім спало на думку ще жахливіше.

«Але ж Альберт може монтувати таких, як сам! Ех, дурню! Казав я собі — не давай йому самостійності!»

Інженер схопився, спітнілими, неслухняними руками висунув шухляду письмового столу.

— Альберте, милий! Іди-но до мене, я дам тобі… додаткову інформацію.