Великий день iнкiв
Шрифт:
В його запамороченій, примітивній душі з неймовірною силою прокинулось почуття жалю.
Він спинився. Раптово, задиханий, гарячий. І вмить спинились усі апіака. Тупіт ніг розсіявся по сухій землі і згас. Бронзові тіла завмерли в нерішучості.
Воїни втомлено, бездумно дивилися на свого вождя. їм було байдуже, куди бігти, що робити.
Знову вдалині тужливо завили койоти.
Ганкаур здригнувся, плечі його опали, по всьому тілу розлилась недобра слабість. Піднявши голову, він через силу важким, здавленим
— Воїни апіака не підуть за койотами!.. Злий дух наказує нам повернутись назад!..
І тепер Ганкаур стояв, мов загіпнотизований. Нарешті він звів на Саук’ято свої проникливі очі.
— Чого ти не розправився з полоненими в лісі? — з цікавістю спитав він сина.
— Білолиций брат…
— Який брат?
— Той, що врятував мені життя. Це йому я подарував амулет з ягуарових іклів. Білолиций брат не дозволив зарізати мене, коли я видерся на їхню пірогу.
Ганкаур згадав той день, коли його воїни, ризикуючи життям, напали на “Голіаф”. Цього вимагав комісар Олів’єро. Смерть занесла руку над головою Саук’ято, і тільки юний чужинець врятував життя його синові.
Ганкаур ще раз подивився на бранців. Тумаяуа зустрів його погляд з гордовитим викликом і зневагою. Олесь, худий і довгоногий, у своїх штанцях вище колін, нерішуче ступив крок уперед.
— Здрастуй, могутній Ганкаур! — сказав він тремтячим голосом.
Безпосередність його слів трохи розсмішила вождя. Замість відповіді він кивком голови підкликав до себе охоронця і наказав йому розв’язати бранців.
— Чого ви зайшли в наші землі? — спитав він іспанською мовою.
— Ми пливли Великим морем і прийшли до вас як друзі.
Вождь криво посміхнувся. Ну й хитре ж мавпеня! Мабуть, син недурного батька.
— Послухай, хлопче, — звернувся він до Олеся. — Твій батько прийшов сюди торгувати чи шукати золото? Кажи правду, бо у мене немає часу довго базікати з тобою.
Олесь у подиві розвів руками.
— Великий Ганкаур, я можу розповісти тобі, хто мій батько. Він ніколи не торгував нічим. Золото його теж не цікавить.
— Кажи! Кажи! — скривився недовірливо Ганкаур. — Хто не любить золота, той великий дурень. А я не повірю, що твій батько дурень. Надто розумний у нього син.
Олесь хитрувато блиснув очима.
— Мій батько вивчає людей, їхні звичаї, — сказав він просто. — Про хороших людей він пише книги.
— Яких людей? — насторожився Ганкаур.
— Таких, як ти, великий вождь.
— Як я?
— Ну, звичайно. Він дуже хотів би побачити тебе, — все більше входив у роль Олесь. — Він може зробити з тебе маленьку картину і велику картину. У нього є фотоапарат. Мій батько ніколи не кривдив темношкірих.
Ганкаур махнув рукою. Маленькі картини він бачив. Це його не цікавить. Йому хотілося б знати, нащо білі люди прийшли до них у сельву. Хіба їм мало діла дома? Чи, може, вони хочуть купити голів?
— Нам не потрібні голови, — тихо мовив хлопець.
Запала мовчанка.
Ганкаур не знав, що робити з білим хлопцем.
— Скажи, ти хочеш їсти, чужинцю? — опитав він.
— Звичайно, я хочу їсти, і мій друг Тумаяуа теж хоче їсти.
Ганкаур подивився на Тумаяуа і презирливо скривив губи.
— Сідайте, — наказав він, — вас нагодують.
Молода індіянка з листяним пояском на стегнах принесла полоненим кілька шматків в’яленого м’яса. Хлопці, не чекаючи нових припрошень, пожадливо заходилися біля їжі.
Коли вони вгамували свій голод і спрагу, Ганкаур зайшов у хижу й виніс звідти невеличку з чорного дерева коробку. Гордовито розкрив її й підніс Олесеві до самого носа. Там лежали товсті сигари.
— На, бери, — промовив дружньо.
Тумаяуа, розуміючи серйозність ситуації, тихо прошепотів:
— Бери! Не гнівай Ганкаура!
Олесь узяв товстелезну сигару й обережно надкусив її зубами. Йому піднесли запалену гілляку, і він з завмиранням серця втягнув у себе дим. Пекуча гіркота заповнила, йому груди, перед очима попливли сині кружала.
Дивлячись на очамрілого хлопця, Ганкаур посміхнувся.
— Я теж не вмів курити, — пояснив він довірливо. — Але Себастьян Олів’єро навчив мене.
— Чорний Себастьян? — аж жахнувся Олесь. Для хлопця це ім’я було страшнішим за всі жахи сельви.
— Ти боїшся його? — спитав Ганкаур.
Одначе Олесь не встиг відповісти. Увагу присутніх привернув до себе гомінливий натовп, що з’явився між пальмами. В хмарі легкої куряви до селища простував озброєний загін. Це воїни апіака поверталися з далекого походу.
Забувши про своїх полонених, Ганкаур насторожився, весь підтягнувся, став суворим і владним, як і личить могутньому вождеві. Він давно вже чекав повернення своїх найкращих воїнів, посланих на вимогу комісара в селище каучеро. Себастьян Олів’єро хотів покарати селище за допомогу й співчуття людям доктора Коельо.
Хитрий комісар! Ганкаур наскрізь бачив його. Руками своїх поліцаїв він не хотів чинити розправу. Зручніше убивати каучеро руками індіян.
Все плем’я вийшло зустрічати прибулих. Розкотисто лунали жартівливі вигуки, сміх.
Ганкаур любив такі церемонії. Зараз йому віддадуть належні почесті, й він стане ділити здобич. Але що це? Кого вони несуть? Так у селищі апіака носять тільки самого вождя та його сина Саук’ято…
Ганкаур ступив крок уперед, але стримав свою цікавість і, зберігаючи на обличчі вираз холодної байдужості, оглянув грізну ватагу, що підходила до його хижі.
Шестеро воїнів тримали на плечах бамбукові ноші, на яких гордовито сиділа повновида мулатка. Ганкаур не йняв віри своїм очам. Ні, сталося щось безглузде. Такого ще не було в їхньому племені.