Вершини

Димаров Анатолий

– Підйом, курортники!

Там зойкає, намет конвульсійно здригається, розлюченим ведмедем викочується Вітька Дахін:

– Ти що, здурів?!

– По чому дістав? – цікавиться Якубенко.

– По спині!

– Жаль, що не по потилиці! Знайшли час одлежуватись!

Тим часом вилазить решта. Темні постаті здаються неправдоподібно великими, а рухи дивовижно незграбними. Вишиковуються в мовчазний ланцюжок, лишають за собою табір. Ніхто навіть не оглянувся.

Швидко світає. Все чіткіш вимальовується кам'яне безмежне громаддя. Скуте льодами, спресоване снігом, неприступне, як ворожа фортеця.

Кожен крок, кожен метр підйому даються тут з боєм, з отим нелюдським напруженням сил, що на грані можливого, коли викладаєшся весь, до кінця, наче оцей крок, оцей метр є останній. Каміння й каміння, гострі виступи скель, де й чорт ногу зламає, а вітер дме просто в обличчя з такою вбивчою силою, з такою тупою люттю, що сприймаєш його як живу істоту, яка заповзялась здути тебе з оцієї гори. І небо, що крижаніє вгорі,теж продуте наскрізь. І підйом, якому кінця-краю немає, відшліфований так, що ногу ніде поставити.

Все частіше зупинки: перепочинок. Серце стукоче як навіжене, болісно перехопдює горло, хочеться руками розтягнути легені, щоб вдихнути зайву порцію повітря, втома набивається в тіло, як вата, болісно обгортає перетруджені м' язи. Кожен крок – через не можу, кожен рух – через муку, яку мусиш подолати неодмінно, якщо хочеш рухатись, а не застряти отут скрижанілим уламком.

Що, мужики?..

Крок... Іще крок... Іще... Чіпляєшся зором за отой он виступ, що чорніє за десяток метрів

попереду: там, тільки там, ні на сантиметр ближче, бажаний перепочинок. А до того не смій зупинятись, іди, хоч і вмри!

Все вгору і вгору. Вперед і вперед.

Опівдні став відставати Серьожа-рудопер. Все частіше зупинявся, хитаючись... Ступить крок – і навалиться на льодоруб... Ступить і навалиться... Дихає судомно, в очах стигне мука...

Анатолій підійшов мовчки, обв'язав шнуром себе, потім – Сергія: давай, не відставай! Тримайся за шнур! На найважчих ділянках, на підйомах-крутизнах витягав майже на собі. Врубувався в кригу, вгризався у скелі: спина тріщала – тягнув.

Оце й називалось: іти в одній зв'язці. Коли сильніший веде за собою слабшого, менш тренованого.

Давай, Серьожо, давай! Не боги брали цю гірку– візьмемо й ми!

Потім зупинився Дахін. Першорозрядник, м'язи мов сталь, та от височінь і його доконала.

Анатолій, помітивши постать, що застрягла в снігу, пошукав очима Якубенка.

Але той уже сам швидко спускався донизу. По кригою взятій поверхні, гальмуючи льодорубом, як на ковзанах.

Під'їхав, загальмував, щось, видно, сказав, бо Дахін подався до нього, і ось уже друга зв'язка вперто подерлася вгору.

Все вище й вище. Через каміння, завали, стінки, лоби, власну втому і власне «не можу»...

– Все, мужики!

Анатолій з силою ввігнав льодоруб у спресований сніг.

Як не жаль, а треба розставатися з думкою вже сьогодні побувати на вершині. Вийти на конус, до кратера, де сніг не тримається і в найлютіші морози, бо поруч вогонь, що йде з глибини, і лава клекоче на дні. Припасти б до неостуджених скель, ввібрати глибинне тепло усім тілом, бо зараз всі п'ятдесят, якщо не нижче: хоч вітер і пересівся неначе, мороз – аж очі холонуть. І змерзаються застиглі повіки.

Чотири тисячі метрів: сьогодні пройдено тисяча триста. Тринадцять хвилин нормальної

ходи, там, унизу, на рівнині, по добре втоптаній дорозі. А вони долали весь день, вже не метрами рахуючи відстань – сантиметрами.

– Хлопці, а вітер наче стихає!

– Погодка завтра буде – на замовлення!

– Глядіть не наврочте!.. Де ставить намет?

Бо шоста година. І треба впоратись, щоб не

застигла ніч.

Скинули рюкзаки, стали розчищати майданчик. Четверо, що ночуватимуть у наметі,– майданчик, інші заходилися рити глибоку печеру. В сніговому заметі. Під гострим, як бритва, застругом. Жаль, що знайшовся лише один: в печері значно тепліше, аніж в наметі. Та спасибі й за цей: чим вище, тим менше трапляється снігу. Лише каміння і лід, лід і каміння, а сніг весь змітає донизу.

В печері розмістили найслабших: хай хоч зігріються хлопці, по-людському переночують. А решта – знову в намет.

– Ух, жарко! Фінської бані не треба!

Володя Берсеньєв. За що його любить Анатолій– ніколи не поскаржиться!

– Спимо, пацани, до дванадцятої. Потім міняємось.

Ну, звісно ж, хто, крім Якубенка, може цим перейматись. Любить порядок у всьому. Погрівся півночі між друзями – паняй на кра'й, грій тепер іншого!

– Добре, Вітю, розбуджу – не просплю,– відповіда Анатолій: він впирається спиною в холодну тканину.– Давайте вже спати.

Та Володі не спиться:

– Оце, хлопці, житуха! Відчуваєш, що ти не просто молекула. Зробимо Ключевську, подамся під час канікул на Памір. На семитисячник.

– А на Джомолунгму не хочеш?

– На Джомолунгму? – перепитує Володя. Так перепитує, наче від одного нього залежить побувати на найвищій вершині світу.– На Джомолунгму ще, мабуть, ранувато. От зроблю семитисячник, тоді подумаю про Джомолунгму.

– Ти спершу зроби Ключевську.

– А ми хіба де? Не на Ключевській? Ні, завтра я на край кратера обов'язково ступлю! Камінець кину у лаву. Лава, де ти, агов!..

– Ну, пропали дівчата! І так по тобі помирали, а тепер як повернешся, то зовсім подуріють! Альпініст, покоритель вершин!..

^:– Груди колесом, гузиця – ящиком!–додає хуліганистий Володя Пахомов, четвертий у наметі.

Найбільше сміється Берсеньєв. Лише Якубенко хмика несхвально: не терпить, як він висловлюється, словоблудства.

І цю розмову, на висоті чотирьох тисяч метрів, в продутому наскрізь наметі, запам'ята на все життя Анатолій.

Цього разу мерзли ще дужче, ніж минулої ночі. Тому й піднялися о п'ятій. Розтопили сніг, заварили чайок, поналивали в термоси кави з молоком: обідатимуть уже там, на вершині, поспускавши ноги в кратер, що дихає жаром,– в цьому ніхто не мав сумніву. Тому й відчували себе, як перед святом.

– А вітер знов розгулявся.

– Даремно раділи.

– Нічого, вже недалеко. Толь, може, я піду перший? За півгодини збіжу. Поки ви тут начухаєтесь, я й дошку прилаштую.

Берсеньєв сьогодні, як ніколи, веселий. Навіть пісню мугика. Виліз надвір, зробив такий рух, наче хотів обійняти весь простір:

– Ех, красота! – Хоч довкола ще не видно майже нічого. Лише зорі в чорному небі та далеко-далеко на сході рожевіє вузесенька смужка.

Підійшов до нори, що чорніла в снігу, копнув ногою: