Вершини
Шрифт:
– Ви розумієте, Анатолію Андрійовичу, наскільки це важливо для мене,– скаржився вже уночі, коли всі, окрім нас двох, поснули.– Як так можна робити!
Ми лежимо в спальних мішках поверх надувних ліжників, під високою скелею, що чорною громадою впирається в небо. Прошите яскравими зорями, небо нависає так низько, що коли б не скеля, яка його підпирає, воно опустилося б прямо на нас. Трохи нижче реактивним літаком реве могутній потік. Спершу, доки не звик, часто просинався: здавалось, що вода починає нас заливати. От-от підхопить, пожбурить донизу, в стрімку течію, в люто запінені
Як можу, втішаю свого друга. Кажу, що Віктор Микитович помітив фотоапарат вже пізніше, коли ми виїхали за кишлак, так що все одно було пізно. А сказав те жартуючи.
– Як так можна жартувати?
Бідолашний Григорій Михайлович, він все сприймає всерйоз. Він абсолютно не розуміє, як це можна говорити неправду. Тому й обдурити його легше, ніж малу дитину.
Вчора, наприклад, ми зупинилися посеред широкої долини, на березі мертвого озера. Та й долина вся була мертвою: жодної рослини, навіть травинки, лиш глина й білі плями солончаків. Зупинилися з-за кількох свердловин: Віктор Микитович, як гідролог, мав узяти з них пробу води. Та ще надіялись знайти агати. Якісь геологи наче тут підняли (ох, те наче!) кілька казкових агатів: на пурпуровому тлі – сніжно-білі муарові лінії. Нам не вдалося побачити на власні очі агати, про них розповіли ті, що наче їх бачили (знову це наче!), але ж повинні ми були перевірить ці дані. Напинали намет і поглядали, облизуючись, на червоні пагорби метрів за триста від нашого тимчасового табору: саме там, за розповідями, мали бути агати.
– Григорію Михайловичу, пішли, поки видно.
– Йдіть, я вас наздожену.
Я й Анатолій не встигли ступити кілька кроків, як позаду пролунав розпачливий зойк:
– Де мій молоток?.. Хто бачив мій молоток?..
Всі речі Григорія Михайловича мали дивовижну
властивість зникати саме тоді, коли вони були найпотрібніші.
Я подумав, чи не повернути назад, але Анатолій вже підходив до червоних пагорбів. Ану ж там і справді агати! І я, заглушивши голос власної совісті, кинувся вслід.
Агатів так і не знайшли.
– Будемо знати, що їх тут немає,– втішив мене Анатолій: він завжди знаходив причину для втіхи.– А де ж це наш Григорій Михайлович?
Заінтриговані, поверталися до намету. І ще здалеку побачили дивовижну картину...
Але щоб уявити цю картину якомога виразніше, спробуймо змалювати самого Григорія Михайловича.
Візьміть чистий аркуш паперу, підберіть най-тонше перо. Проведіть довгу ламану лінію – це і буде Григорій Михайлович. Отака лінія, зламавшись навпіл, і котила на наших очах величезний валун.
– Невже агат? – здивувавсь Анатолій.
– А може, золотий самородок?
– От,– сказав з докором Григорій Михайлович, коли ми підійшли,– поки ви десь ходите, я рятую намет.
– Від чого?
– Від урагану.
Біля намету вже лежали два валуни.
– Хто вам це сказав?
– Крат... Вночі буде ураган.
Ми переглянулись: очі Анатолія загорілися передчуттям чергового розиграшу.
– Вікторе Микитовичу,– звернувсь він до Кра-та, який саме повернувся
– Господь з вами, який ураган?
– Та ось Григорій Михайлович каже...
– То він жартує.
– Та ви ж це казали! – Зойк нещасного долетів до небес.
– Я вам казав? Я сказав зовсім інше: ви так хропете, що може зірвати намета. Тож треба закріпити як слід...
– Я хропу?.. Я?..– задихнувся Григорій Михайлович.
І весь вечір не міг заспокоїтись:
– Ні, ви тільки подумайте: я хропу!
Його чомусь найбільше обурило не те, що Крат змусив його котити важкенні валуни, а твердження, що він хропе.
– Повірте мені, Анатолію Андрійовичу, я скільки живу – не хропів!
Я слухав цю дорослу дитину й не знав, що робити: співчувати чи сміятись. Отаке зворушливе поєднання дитинної наївності зі старечою мудрістю мені траплялося вперше. Справжній вчений, ясна голова, провідний працівник науково-дослід-ного інституту, керівник великої теми: експедиція наша відбувалася, власне, тому, що з нами їхав Григорій Михайлович.
– Григорію Михайловичу, ну кому ж, як не вам, знати геологів! Ви ж самі геолог. Ніде, здається, так не «купують» один одного, як серед цього народу. Рідного тата не пожаліють, коли трапиться нагода. Це вже традиція...
– Ідіотська традиція! – сердиться Григорій Михайлович: він ніяк не може зрозуміти, як на отакі дрібниці та витрачати дорогоцінну енергію мозку.– Я хропу!..
– Та не хропете ви!
Заспокоївсь нарешті. Повернувся на спину й моментально заснув. Так, як тільки він і може засинати: без дрімоти, економлячи час. Силою своєї скаженющої волі. В чому я мав нагоду переконатися не раз.
Якось (це було в Казахстані) він застудився. Температура під сорок, обличчя палає вогнем.
– Ви лежіть, я сам піду по агати.
Схопився, поспіхом став озуватись:
– Я теж піду.
– Куди ж вам іти! Помрете!
– Анатолію Андрійовичу, мені краще знати, помру я чи ні. За годину буду абсолютно здоровий.
Вийшов з намету. Під холодний вітер і дощ.
За годину й справді від гарячки не лишилося й сліду...
Вдруге він порятував уже мене. Коли я, перегрівшись під нещадним сонцем пустелі, звалився од теплового удару. Я навіть уже й не хворів – я помирав. Всього мене вивертало, голова розвалювалась, серце млосно заходилось у грудях. Лежав у якійсь покинутій мазанці, що трапилась нам по дорозі, і в агонії болісній чекав неминучого кінця.
І тут наді мною схилився Григорій Михайлович: весь оцей час він і на крок не відходив од мене.
– Анатолію Андрійовичу, вам дуже погано?
Я лише застогнав.
– Я вам зараз допоможу. Мені тільки треба вийти надвір, щоб зосередитись.– Стояла ніч.– А ви постарайтесь розслабитись.
Я, здається, вже марив, бо не помітив, коли він вийшов, коли повернувся.
– Зараз ви заснете.
Дві темні долоні нависли наді мною. І стільки ласки, стільки тепла було в тих долонях, що я всім своїм змученим єством трепетно потягнувся назустріч. Розчинився у них і відразу ж провалився у сон. Глибокий, міцний, без сновидінь. До самого ранку.