Весна-красна
Шрифт:
— Ну, то як, по-вашому, дідусю?
— Це на врожай! На врожай, на врожай! Бо я пам'ятаю, ще як покійний батько повернулися додому з-під генерала Скобелєва, так такого снігу було! Ой, снігу ж було! Ой, снігу було! Вийдеш, було, звиняйте, з хати, так двері не відчиняються, хоч плач. Так ото снігом привалило! Собака був у нас, Сірко, дуже злий був собака, — таких тепер собак нема, — на цепу сидів… Так покійний батько його біля бовдура прип'яли, щоб у снігу не потонув! Так, пам'ятаю, того літа такі кавуни вродили, ох, і кавуни! Таких тепер кавунів нема. Найменший —
— Ну, спасибі вам, дідусю, за пораду! Велике спасибі! Стомилися, мабуть! Ну, ідіть з богом!
— Як каете?
— Спасибі, кажу! Ідіть, кажу, з богом.
— Ага-га! Піду! Де боком, а де й просто пройду! Бувайте!
За кілька днів Махтей Федотович скликав засідання правління разом з колгоспним активом.
Обговорювали план підготовки до весни, до весняної сівби.
Довго говорили, а наприкінці засідання Махтей Федотович і заявив:
— Та чого нам дуже хвилюватися! Дід Тиміш ясно сказав, що коли снігу багато, то це не інакше, як на врожай. Раз сніг є, значить — вискочимо.
Ми Махтеєві Федотовичу от що скажемо:
— Махтею Федотовичу! Передайте дідові Тимошеві наш низенький уклін за його довге трудове життя! Дбайте, щоб дідові Тимошеві на печі тепло було. І не примушуйте його без потреби злазити з печі. На прикмети іноді зважати треба. Але найкраща наша радянська прикмета — справжня боротьба за врожай. Для цього треба сівбу вчасно і добре провести. Для цього треба… Але про все це якнайкраще дізнаєтесь з постанови партії про піднесення сільського господарства. Ось на цю постанову і зважайте. Зважайте і виконуйте її.
Тоді напевно «вискочите»!
Весна-красна
(У Ганни Денисівни Кошової)
Добре все-таки бути поетом.
Поет почав би собі, приміром, отак:
Все сошою та й сошою — Аж до Ганни Кошової.А там іще додав би: про буряки, про високі врожаї, про хорошу, героїчну працю хороших колгоспників та про життя й роботу Героя Соціалістичної Праці Ганни Денисівни Кошової, дивись, і вийшла б непогана поема…
Нам, прозаїкам, тяжче: і чорнила треба більше, і паперу…
Поїхали, значить, ми сошою…
Їхати туди треба так: сіли ви в машину і через Сталінку [2] на Васильків, на Білу Церкву, а з Білої Церкви на Великополовецьке село.
У Василькові зупиніться.
По-перше, ви побачите, що Васильків уже причепурився, — уже й будиночки вимащені, і вулиці підмітаються.
Та воно ж якраз перед Травневими святами, — народ хоче зустріти свято урочистіше, зеленіше й чистіше.
2
Колишній
Щодо зелені — особливих заходів вживати не слід: усе зараз зазеленіло та як зазеленіло!
Кучеряво-зелено все навкруги…
А прибратися та причепуритися перед святами — всяк розуміє, що треба.
Ідеться не сумно, бо обабіч соші озимина зеленіє, сходить рання ярина, сіють пізню.
І ген аж он трактори сівалки за собою водять, і плуги, і культиватори…
По селах, на городах — похилені жіночі й чоловічі постаті, — городину садять.
І хати мастять.
Багато нових хат.
То вже побудовані на місці великого пожарища.
Село Великополовецьке, районний центр. В 25 кілометрах од Білої Церкви.
Вбік!
У який бік?
Як їхатимете, поспитайте: вам розкажуть.
Ми їхали в колгосп «Червоний гігант», де працює ланковою Герой Соціалістичної Праці Г. Д. Кошова, й везли туди, з доручення нашої президії Спілки радянських письменників України, подарунок — бібліотеку, щоб закласти фундамент майбутньої великої колгоспної бібліотеки.
Районна бібліотека у Великополовецькому районі єсть, та не завадило б, коли б кожний колгосп мав би й свою книгозбірню.
От ми фундамент такої бібліотеки в «Червоному гіганті» й закладали.
Село Великополовецьке…
Хороше село.
Переділене ніби на дві половини величезним ставком…
Все в садках…
Ще, розуміється, відчувається вогняний подих Великої Вітчизняної війни, але уже й парк посадили, і будинки підремонтували, і чистенько…
Половців на селі ми не бачили жодного, живуть там тепер колгоспники-половчани.
На селі людей небагато: на полі вони всі тепер.
І районне керівництво все тепер «у борозні»…
Треба було нам у «Червоному гіганті» урочисто піднести наш подарунок, — довелося це зробити рано-вранці, на колгоспному подвір'ї, в час, коли колгоспники зібралися, щоб іти на поле!
Так ми й зробили!
І чи не урочистіше це вийшло, ніж це робилося б у клубі чи в театрі!
Час-бо який!
Кожна хвилина дорога!
Поговорили, подарунок піднесли та й ухвалили всім колгоспом прозвати бібліотеку так:
«Бібліотека імені Героя Соціалістичної Праці Ганни Кошової».
У Ганни Денисівни побували ми і вдома, і на її трьох гектарах, де вона сіяла буряки, щоб дати по 800 центнерів з гектара, виконати своє зобов'язання перед державою.
Вона була занепокоєна, що нема дощу.
— А як не виконаю?! Як я Микиті Сергійовичу в очі дивитимусь?
А тут якраз уночі дощ!
Одразу ж і сіять.
Ганна Денисівна сама ходить за сівалкою, сама придивляється і за культиватором, і за боронами.
На ходу збирає капустяне коріння (торік тут був колгоспний город), наказує запалити купи торішнього на межі бур'яну.
— Воно ж нам капоститиме потім! Різні кузьки-шкідники там плодитимуться…
І вже знову біля сівалки.
— Вішта! Вішта! Та протягай далі, я тобі кажу, а то ж двічі краї треба буде обсівати!