Весна-красна
Шрифт:
Ви ніколи не зупинялись, щоб подивитись та послухати, що робиться на тому майданчику?
Хлопчакам по 8-9-10 літ, а з яким запалом і як серйозно вони забивають м'яча!..
М'ячишко маленький, з чорної гуми: ну, де ж таки їм дістати справжнього футбольного м'яча?
А ви подивіться он на того «воротаря»!
Він не з кісток та м'яса, — він увесь із самого напруження… Він стрибає, падає, перекидається, кидається на м'яча яструбом, він «приймає» м'яча скажено, люто!
Одне йому заважає: штанчата — вони спадають, бо ґудзики
Не забив гола лівий напівсередній, хоч воротар і брав м'яча напів у штанчатах, а напів так.
А все-таки взяв!
Та чому ви гадаєте, що з нього не буде Зубрицького, Хомича чи Никанорова, а може, ще й кращого, ніж Зубрицький, Хомич та Никаноров, і що він колись пропустить у свої ворота хоч один м'яч від лондонського «Арсеналу»?
А ви прислухайтесь до тих хлоп'ят.
Тут вам і «офсайт», і «корнер», і «пенальті», і «аут», і все, все…
Тут і свисток судді, і одчайдушні вигуки:
— З поля! Геть з поля! З по-о-о-о-ля!
Футбол проник у гущу народну, у всеньку її товщу, без нього вже життя нема!
Не кулачки, а футбол.
І це — чудесно!
Єсть куди вилитися силі народній, і сила та від фізкультурних вправ і змагань міцніє, розвивається, роблячи наше юнацтво, а значить, і весь наш народ спритним, здоровим, метким, кріпким…
Хай живе фізкультура! Хай живе футбол!
Ну, а вже кому доля не судила забивати гола самому, чи стрибати, чи бігати, чи підкидати гирі, плавати, боротись, — тому залишається ще один «вид спорту», доступний кожному, — це «уболівання», «болільництво», бути «болільником».
Хоч і кожному доступний цей «вид спорту» — болільництво, не думайте, що він легкий, ні…
Він, щоправда, не тяжкий, але він, — ну як би вам сказати? — він мучительний…
Коли, приміром, футболіст теряє за час матчу (так принаймні кажуть) кілограм і більше у вазі, то болільник-ентузіаст теряє мінімум дев'ятсот грамів.
Були випадки, коли футболісти після матчу йшли собі додому, весело підстрибуючи. А болільника вели додому попідруки, а то й несли.
Але таких випадків зареєстровано одиниці.
Сьогодні футбольний матч.
Господи, як завжди ждуть його і фізкультурники, і болільники.
Ну, ходімте з вами на матч!
Але ходімте зарані, бо запізнимось трохи, — не проліземо на місце і тоді… та тоді… аж подумати страшно.
До стадіону ще зо два квартали, але ви йдете вже у густому натовпі весело настроєного люду…
Скрізь жарти, дотепи, викрики:
— Наша візьме!
— Ой, боюсь, чи візьме? Сильний противник!
— Та й наші не слабі! Молодих підбавили! Сильна і у нас тепер команда!
Аж ось підбігає до вас хлоп'ятко, дивиться
— Дядю, проведіть!
— А як же я проведу? В мене ж один квиток!
— Проведіть! Скажете, що син! Може, пропустять?! Проведіть!
І дивиться на вас хлоп'ятко такими молитовними і воднораз лукавими оченятами, що ви не в силі йому одмовити.
Ну, як же ж ви можете його не взяти, коли він, може, — «центр нападу» якого-небудь майданчика на розі вул. Леніна й Чкалова, витолоченого й випрасуваного коліньми, черевом, лобом, спиною його власного дитячого пругкого тільця?
— Ну, йди!
Тоді підбігають до вас іще п'ять-сім-десять маленьких «крайніх правих», «крайніх лівих», «воротарів» і т. ін.
— І нас візьміть! Дядю, проведіть!
— Та хлопчики ви мої любі, та не пустять же!
— А може?! Візьміть!
Ви підходите до контролю з 10-12-а вашими «синами».
Ви говорите контролерові, що це всі ваші сини, що ваша дружина мати-героїня, що обов'язково хай пройдуть і т. д., і т. ін.
Контроль регочеться і цілком слушно зауважує:
— Що ваша дружина — мати-героїня, може, й так! А те, що вона в один рік народила дванадцятеро синів-соколів, щось, мабуть, не так! Не можна!
— Ну, хоч одного!
Один таки милостиво пропускається, і не встигли ви ввійти до стадіону, як уже ваш «син» блискавкою прянув через голови сидячого люду, забувши про «батька», але не забувши показати переможно язика всім тим, кому не пощастило пройти за «синів»…
Ще раз нагадуємо: приходьте на матч заздалегідь, не запізнюйтесь, інакше будете чути не дуже приємні для вас вигуки, коли продиратиметесь до свого місця:
— Можна було б сьогодні і раніше встать!
— Заспав?!
— Довго обідаєш!!
З великим трудом ви пробиваєтесь на своє місце, хоч прийшли ви за півгодини до початку.
І коли ви вже сіли, і коли вже ось-ось має початися матч, люто продирається на своє місце запізнілий.
— Заобідався?! — почулося грізне з усіх боків.
— Товариші! Граждани! Їй-богу, не обідав! Пропустіть! Я ось і примуса взяв, і сковорідку, і яєчка, — у перерві яєчню підсмажу — пообідаю. Не встиг: працював!
— А! Ну, коли з примусом і з сковорідкою, — пропустіть! Людині справді-таки заніколилось!
І пропустили!
А людина під час перерви запалила примуса, — чик! чик! — засмажила яєчню й пообідала.
Почали…
Капітани футбольних команд «супротивників» потиснули один одному руки, свисток судді, — покотився по зеленому полю футбольний м'яч і замайоріли по полю різноколірні майки…
Перший тайм…
Ми не будемо, ясна річ, описувати ні матчу, ні окремих його моментів, навіть найцікавіших, бо, по правді сказати, не дуже ми в цьому ділі спеціаліст-футболіст, бо навіть і не дуже болючий болільник, бо оце тільки вирішили «заболіти» і, по суті, це наш перший, так сказать, дебют як болільника…