"Веста" не знає пощади

Козакевич Микола

— Може, він не хотів виказати в процесі слідства якихось таємниць? — висловив припущення Завірюха.

— Оце вже ближче до істини. Відомо чимало випадків коли в’язень кінчав самогубством, щоб не видати своїх товаришів, не зрадити їхніх секретів. Але скільки загартованості і відданості ідеї потрібно для того, щоб зважитися на таке трагічне рішення! Навряд, щоб бандитові було властиве почуття обов’язку щодо своєї банди. Адже за свою “роботу” він одержує гроші, а я не вірю, щоб за гроші хтось міг покінчити життя самогубством. Чи, може, цей Фльорек відзначався надзвичайно міцними життєвими основами,

високорозвиненою системою моральних переконань, живим почуттям морального обов’язку? Ні, це дурниця, правда ж?

Капітан уже зрозумів, до чого хилить професор, але перспективи, які відкривалися, коли б прийняти його точку зору, були такі далекосяжні і похмурі, що Завірюха навмисно не поспішав робити висновок з цих міркувань. А Верхар, погладжуючи борідку, вів далі:

— Це перша психологічна фальш, яку я відчув одразу, коли ти розповів про смерть Фльорека. Але є ще один факт, який суперечить психології. Фльорек прийняв ціанистий калій, перебуваючи під арештом. Значить, він носив його весь час при собі, заздалегідь підготувавшись саме до такого випадку. Це не здивувало б мене, якби йшлося про революціонера або політичного злочинця, що діє під впливом певних ідейних імпульсів. А бандит, який іде на злочин з низьких користолюбних міркувань? Ні, друже, ти з таким же успіхом міг би припустити, що мій Тор носить отруту в нашийнику, маючи намір прийняти її, коли господар вижене його… Якби злочинець надумав покінчити з собою в стані несамовитості, то він би повісився на поясі від штанів або на шнурках від черевиків, перерізав собі жили склом з розбитої шибки і т.ін. Крім того, ціанистий калій не валяється де завгодно. Все це вказує на умисність, на те, що отрута була заздалегідь підготовлена. А це, якщо брати до уваги інтелектуальний і моральний рівень Фльорека, абсолютно неправдоподібно.

— Ти геній, професоре! — вигукнув Завірюха і аж підскочив з крісла.

— Я не геній, я кажу тільки про те, на чому розуміюся, — заперечив Верхар. — Для мене ти такий же геній, коли розповідаєш про свої справи. Але я ще не закінчив.

Завірюха спинився і вичікувально глянув на професора. Верхар дістав з кишені жилетки порошок від головного болю і подав його капітанові.

— Прийми!

— Навіщо? У мене не болить голова!..

— Нічого, це не завадить. Прийми…

Капітан похитав головою, але, знаючи дивацтва приятеля, взяв порошок, другою рукою взяв чашку з кавою, підніс порошок до рота.

Верхар схопив його за руку.

— Бачиш, це третя і остання психологічна фальш у смерті Фльорека. Отруту приймають у сконцентрованому вигляді і запивають водою, а не розчиняють її в каві, щоб потім випити, особливо під замком, коли кожної хвилини можуть заглянути або привести когось нового. Простіше й легше проковтнути маленький порошок і швиденько запити його, ніж смоктати з чашки чверть літра отруєної рідини, знаючи, що вона отруєна.

— Отже, ти думаєш… — Завірюха не докінчив речення — його перебив Верхар.

— Я думаю те саме, що й ти.

— Це логічно, — замислено насупив брови капітан. — За допомогою ціанистого калію усунено людину, яка могла б видати інших. Тому зроблено це негайно ж після його арешту. Гаразд, але хто міг це зробити, хто міг насипати йому ціанистого калію у приміщенні

міліції?

— Це вже питання, на якому повинен розумітися ти. Тут уже я сподіваюся почути від тебе щось “геніальне”, — усміхнувся професор.

У передпокої задзвонив телефон.

— Пробач, одну хвилиночку, — сказав Верхар і почалапав у вітальню. За ним ліниво поплентався Тор. Капітан запустив пальці в густу чуприну, намагаючись дати лад думкам, і раптом почув голос Верхара:

— Романе, це до тебе! З управління!

Коли Завірюха повернувся з передпокою, Верхар, вражений дивним виразом його обличчя, тривожно глянув на капітана:

— Що сталося?

— Я повинен зараз же їхати. Подзвони, будь ласка, моїй дружині і скажи, що сьогодні я не ночуватиму дома. — Він уже надівав плащ, шукаючи очима портфель, який був десь між купами книжок, що завалювали крісла і стіл професора.

— Але ж можеш сказати, що сталося? У тебе такий дивний вигляд, — стурбовано мовив Верхар, допомагаючи шукати портфель.

— Твоя гіпотеза вже підтвердилася. На двадцять третьому кілометрі Отвоцького шосе знайдено труп Чорної Ручки.

— Кого? — здивовано спитав професор.

Капітан вибачливо махнув рукою:

— Ах, ти ж іще нічого не знаєш про нього! Розумієш, це був мій Фльорек. Єдиний свідок, який багато знав про цю справу і якого знав я.

Схвильований капітан збіг сходами вниз: ще одне кільце, яке, здавалося, він міцно тримає в руці, лопнуло. Завірюха не міг відігнати думку, що зробив велику дурницю, не затримавши, навіть всупереч прокуророві, Чорну Ручку.

2

— Алло, Мєдзешин? Алло, Мєдзешин? Говорить Варшавське управління міліції. Негайно виставте пости на виїздах. Затримуйте всі машини, які йтимуть у напрямі Варшави, записуйте всіх пасажирів і номери автомашин.:.

— Алло, Пілява? Алло, Пілява? Не заважайте — службова розмова! Негайно виставте пости на виїздах…

У той час, коли черговий офіцер надривав собі горло, щоб виставити пости на дорогах з Отвоцька, Завірюха поспіхом вивчав карту околиць Отвоцька і записував дальші розпорядження, які мали бути виконані, поки він сам приїде на місце злочину. За цією роботою і застав його сержант Недєльський.

— Це добре, що ви вже тут, — звернувся Завірюха до сержанта. — Застрелили Чорну Ручку. Зараз поїдемо туди. Довідайтесь, чи готова санітарна машина — вона повинна їхати за нами…

Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як вони вже мчали пустими вулицями варшавських околиць.

З двадцятого кілометра Завірюха не відривався од вікна, пильно вдивляючись у клин світла, вирубаний в нічній темряві потужними фарами “Варшави”.

— Тут, — сказав капітан.

На шосе стояло кілька чоловік. Юрек зупинив машину.

Міліціонер, який був біля трупа, коротко доповів, як знайшли вбитого.

— А це ті два трактористи, які повідомили нас, — закінчив міліціонер, вказуючи на двох цивільних, що стояли за кілька кроків.

— Підійдіть, будь ласка, ближче, — покликав їх капітан. — Розкажіть, як це було.

— Ми їхали з Отвоцька до Варшави, — почав вищий і, напевне, старший тракторист. — За якісь три кілометри звідси нас обігнала автомашина. Красива така, закордонна. Саме через це ми звернули на неї увагу,