Вежі мовчання
Шрифт:
– Розпустилися зовсім! Управи на них немає! То це їм подавай, то те! А все чому? Хазяїна в країні немає, ось чому! Дірява влада, як решето! – напустився він на всіх разом. – Вибачте, що так вийшло, але я вам зарадити ніяк не можу, роботи по саме нікуди, та й не пройти там, самі бачите. Так що ви погуляйте годинку по місту. Я вам потім усе поясню.
Це виглядало безглуздо, але нічого не вдієш – довелося погуляти.
Входячи через дві години до кабінету Назара Івановича, Родіон із подивом помітив, що табличка на дверях відсутня, учора він на це не звернув уваги. НІ жваво вискочив із-за
– Ви мені пробачте, я вчора не зміг вам передзвонити, приїжджали колеги із Дніпропетровська, друзі по службі, ніяк не міг, справи! І ще це прямо з ранку. – Він скривив обличчя, і воно з жовтої спілої дині раптом дивовижним чином перетворилося на висохлу синю сливу. – Як пройшов перший день?
– Чудово, працюємо. Але маємо дві проблеми. Перша – в юрвідділі відсутні всі зовнішньоекономічні контракти, а це, як ви самі розумієте, непорядок. Я не можу їх вивчити й дати висновок, але без вашої візи мені їх не видають. І друга – позов до газети. Це теж потрібно вирішити терміново, нам суди із пресою ні до чого, зайва увага. У мене є відповідна вказівка з Києва.
Особіст кивнув головою.
– Я в курсі. Ми й самі б уже раді… Але наказ про позов до газети віддав особисто шеф, – тут НІ змовницьки кивнув головою кудись угору і підморгнув, – а потім там головний редактор уперся, ну ніяк спростування давати не хоче! – Хоч стріляй їх!
– Ну навіщо ж стріляти? А в чому проблема?
– Та, власне, ніяких проблем і немає, за великим рахунком. Відписалася одна журналістка, нічого істотного. Я можу посприяти зустрічі з керівництвом газети, якщо захочете. У нас там нічого не виходить, кілька разів намагалися.
Таких повноважень – самому втручатися у вирішення подібних справ – Радик не мав, але візитку головного редактора газети про всякий випадок узяв, хоча ще вчора ввечері потрібний телефон дала йому і Женя.
– А як що до зовнішніх контрактів?
– А тут у нас караул! СБУ вилучила геть усі договори! Навіть копій не залишилося! – Особіст безсило і дещо картинно, наче знущаючись, розвів руками.
– Коли?! – Рад аж змокрів від шоку.
– Щойно! Із сьомої ранку наскочили з постановою про обшук, усі папірці до останнього вигребли, навіть без опису! Безпрецедентно! Зараз Перетятько в прокуратуру скаргу пише. Якщо хочете, подивіться, може, підкажете щось.
– Я думаю, Юрій Олексійович цілком упорається. А на підставі чого вся ця каша? – Рад подумав, що це таки досить дивний збіг, адже він рівно дві години не міг сюди пробитися крізь юрбу страйкарів. – Як таке можливо?
– Кримінальну справу відкрили, ось як! – НІ був, безумовно, збентежений і збуджений. – Поки що – тільки за фактом. Інкримінують контрабанду, а під прицілом – начальник зовнішньоекономічного відділу Ігор Букреєв. Він зараз саме у відрядженні.
Родіон подумав, що, в принципі, на цьому можна ставити крапку і йти в готель збирати речі. Для розрулювання екстремальних проблем у холдингу давно успішно працює спеціальна група людей. Єдину корисну справу, яку він ще міг тут зробити, – так це хіба що закрити тему з газетою. Втім, спочатку варто подзвонити безпосередньому начальникові, Валері Івченку. Можливо, і цим не доведеться займатися, хоча, якщо чесно, думка про візит до газети викликала приємні асоціації, при вдалому збігу обставин вона обіцяла зустріч із Євгенією.
– Я подробиці погано знаю поки що, – продовжував НІ, – але як тільки що-небудь стане відомо, я відразу повідомлю. У Київ ми вже доповіли, так що ви не хвилюйтеся!
– Та я й не хвилююся, – відповів Рад, хоча це було неправдою, – це вам хвилюватися треба!
– Нам усім хвилюватися треба, Родіоне Костянтиновичу! – гаряче заперечив НІ. – Це ж наша спільна справа!
– Саме так. Карна, – похмуро зауважив Рад.
– Та дурниці це все, немає там нічого! Грошей вони хочуть, як завжди! – образився НІ. – Залагодимо. Ви нам допоможіть краще з газетою впоратися. Стирчить, зараза, як скабка в дупі, а шеф мало не кожного ранку питає!
– До речі, Назаре Івановичу, – змінив тему Рад, – а як ваше прізвище, даруйте за цікавість? А то на дверях таблички немає, візитку ви мені не дали, незручно виходить: ви є, а прізвища немає! – пожартував Родіон і відразу пожалкував, бо зрозумів, що вліз на якусь заборонену територію, куди влазити було не варто. НІ відразу насупився, наїжачився, почервонів, як буряк, недобре так подивився на нього й різко кинув:
– Ну навіщо вам моє прізвище, ми що, в армії, чи що? А візиток у мене немає і не було ніколи, не люблю я їх!
– Це що, службова таємниця? – така несподівано бурхлива реакція НІ Родіона неабияк потішила.
– Хріняка моє прізвище. Хрі-ня-ка! – випалив особіст по складах, і його обличчя остаточно стало схожим на розрубаний уздовж червоний буряк.
Дивно, подумав Родіон, така доросла людина, такий поважний полковник СБУ в запасі, а поводиться як хлопчисько, чесне слово.
Абревіатура ініціалів Назара Івановича остаточно набула тепер закінченості й виглядала досить кумедно – НІХ.
Головний юрист заводу Юрій Олексійович Перетятько сидів за робочим столом, підпираючи руками підборіддя, і байдуже дивився у вікно. На столі перед ним лежав чистий аркуш паперу. На стукіт у двері й появу Родіона він відреагував тільки поглядом, не змінивши пози.
– Скаргу прокурору готуєте? – запитав Рад.
– Ображаєте. Скарга прокурору вже півгодини як у прокурора. Вірш хочу згадати. Хочу, але не можу.
Рад здивувався: це треба ж, який романтичний начальник юридичної служби!
– Може, я чимсь можу допомогти?
– Навряд чи. Хоча вам він теж, якщо до моїх років доживете, стане в пригоді. Це верлібр, тобто білий вірш.
– А хто автор?
– Трудовий кодекс. На пенсію мені пора. Тільки боюся, Червоний Дон не підпише.
– Ви справді хочете вийти на пенсію, Юрію Олексійовичу? – Рад не знав чому, але цей сивоволосий чоловік з першої хвилини знайомства був йому дуже симпатичний.
– Якраз саме час! – Перетятько сказав це так, ніби відкривав якусь таємницю.
Рад подумав, що з самого початку, з першого вечора тут усе пішло не так. Проте ні, не так усе пішло значно раніше – коли зателефонувала мама й сказала, що помер батько. А може, ще раніше, значно раніше? Він важко зітхнув. Заглиблюватися в деталі, запитувати, чому Перетятько саме зараз прийняв таке рішення, явно не мало сенсу.
– Юрію Олексійовичу, може, не варто квапитися? – все-таки запустив він пробну кулю.