Вежа блазнів
Шрифт:
— Повправляюся. Бувай, Горне.
— Бувайте, паничу, — підійшов Тибальд Раабе. — І мені вже час. Треба працювати для нашої справи.
— Бережи себе.
— А як же без цього?
Хоча Рейневан і справді був готовий стати пліч-о-пліч з гуситами зі зброєю в руках, йому це не судилося. Амброж категорично зажадав, щоб вони із Шарлеєм під час штурму Барда були при ньому, при його штабі. Тому Рейневан і Шарлей, за якими пильно стежив ескорт, залишалися при штабі, тоді як гуситська армія у снігопад переправилася через Нису й у зразковому порядку стала перед містом. З північного боку в небо вже здіймалися дими: у рамках диверсійної операції кіннотники Бразди і Храстицького вже встигли підпалити млин і халупи підгороддя.
Бардо підготувалося до оборони,
А перед стінами в чорних колах попелищ стояли дев'ять обсмалених паль. Вітер доносив кислий сморід горілого.
— Гусити, — пояснив котрийсь із селян-доносителів, яких уже кільканадцятеро послужливо супроводжували армію Амброжа. — Гусити, впіймані чехи, бегарди й один жид. Для постраху. Як тільки вони, вельможний пане, вивідали, що ви йдете, то всіх повитягали з льоху і попалили. Єретикам… Себто, даруйте… Вам… Для постраху та на зневагу.
Амброж кивнув головою. Не сказав ані слова. Лице його було скам'яніле.
Гусити швидко і справно зайняли позиції. Піхота встановила і підперла щити і загорожі. Приготувалася й артилерія. Зі стін кричали й обсипали їх прокльонами, час від часу гриміли постріли, часом сипалися арбалетні стріли.
Каркали і металися по небу налякані ворони, шугали розгублені галки.
Амброж піднявся на віз.
— Праведні християни! — закричав він. — Правовірні чехи!
Армія затихла. Амброж дочекався абсолютної тиші.
— Я побачив, — гаркнув він, вказуючи на обвуглені палі й попелища багать, — під жертівником душі побитих за Боже Слово, і за свідчення, яке вони мали. І кликнули вони гучним голосом, кажучи: «Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?» [559]
— І бачив я ангела, що на сонці стояв! І він гучним голосом кликнув, кажучи до всіх птахів, що серед неба літали: «Ходіть, і зберіться на велику Божу вечерю, щоб ви їли тіла царів, і тіла тисячників, і тіла сильних, і тіла коней і тих, хто сидить на них»! І побачив я Звіра! [560]
559
Об'явлення св. Івана Богослова. 6; 9 — 10.
560
Об'явлення св. Івана Богослова, 19; 17–19.
Зі стін почувся галас, полетіли прокльони і матюки. Амброж підняв руку.
— Ось, — крикнув він, — птахи Божі над нами, які вказують дорогу! А он там, перед вами, — Звір! Он Вавилон, що напився крові мучеників! Он ославлене забобоном гніздо гріха і зла, укриття слуг антихриста!
— На них! — заволав хтось з юрби воїнів. — Сме-е-е-ерть!
— Бо ось наступає, — ревів Амброж, — той день, що палає, як піч, і стануть всі пишні та кожен, хто чинить безбожне, соломою, і спалить їх день той, який наступає, говорить Господь Саваоф, який не позоставить їм кореня, ані галузки. [561]
561
Книга пророка Молахії, 4; 1.
— Па-а-али-и-ити їх! Сме-е-е-ерть! Бий! Убивай! Гир на них! [562]
Амброж здійняв руки до неба, юрба відразу притихла.
— Чекає нас справа Божа, — закричав він. — Справа, до якої треба братися з чистим серцем, помолившись! На коліна, вірні християни! Помолімося!
Армія з брязкотом і скреготом стала на коліна за стіною зі щитів і загорож.
— Otce n'as, — почав голосно Амброж, — jenz jsi na nebes'ich, bud' posveceno tv'e jm'eno… [563]
562
Гир — у чеській мові (і в українських діалектах) є відповідником спонукального вигуку «ату».
563
«Отче наш, іже єси на небесах, нехай святиться ім'я Твоє…» (чеськ.).
— Prijd' tve kr'alovstv'i! — в один голос гучно гримнуло військо, ставши навколішки. — Stan se tv'a vule! Jako v nebi, tak
Амброж рук не складав і голови не опускав. Він дивився на стіни Барда, і в його погляді палала ненависть. Його зуби були вишкірені, на губах біліла піна.
— І прости нам, — кричав він, — борги наші! Як і ми прощаємо…
Хтось із тих, хто стояв на колінах у першому ряду, замість того, щоб прощати, випалив у бік мурів з пищалі. Зі стін відповіли, зубці затягло димом, кулі й арбалетні стріли засвистіли і градом забарабанили по щитах.
564
«Нехай прийде царствіє Твоє… Нехай буде воля твоя як на небі, так і на землі…» (чеськ.).
— І не введи, — ревіння гуситів було гучнішим за гуркіт пострілів, — нас у спокусу!
— Ale vysvobod' n'as od zl'eho! [565]
— Амінь! — заревів Амброж. — Амінь! А тепер уперед, правовірні чехи! Vpred, boz'i bojovnic'i! [566] Смерть прислужникам антихриста! Убивай папістів!
— Гир на них!
Плюнули вогнем і свинцем гуфниці й тарасниці [567] , гримнули гаківниці [568] , просвистіли стріли — і ця смертельна злива просто змела оборонців зі стін. Другий залп, цього разу запалювальних ядер, звалився на дахи будинків, ніби вогняні птахи. З-за піднятої загорожі вдарила гармата, затягнувши все підворіття густим смердючим димом. Ворота не встояли проти п'ятдесятифунтового кам'яного ядра, розлетілися на друзки. У пролом рвонулися атакуючі. Інші, немов мурашки, лізли на стіни по остеревах. Вирок смерті місту Бардо було винесено за кілька хвилин. Тільки його виконання трохи затяглося. Але ненадовго.
565
«..Ллє визволи нас від лукавого…» (чеськ.).
566
Вперед, Божі воїни! (чеськ.).
567
Слово «тарасниця» походить від «тарасу» (тераси) — підвищення, збитого з дощок, на якому нерухомо змонтовані лафет і ствол. Гусити застосовували легкі тарасниці (2 м завдовжки, калібром бл. 25–30 мм), розміщуючи їх не на стінах укріплень, а на своїх возах, і отримуючи в такий спосіб пересувну артилерію. Тарасниці стріляли на віддаль бл. 300 м свинцевими кулями.
568
Гаківниці — важкі рушниці, важили до 10 кг і мали велику силу віддачі, отже, щоби вистрелити. Їх треба було на щось сперти; під дулом біля верхнього кінця містився гак, яким зброю спирали на мур, звідси й назва. Гусити спирали гаківниці на вози.
— Гир на них! Убива-а-а-ай!
Дикий крик, виття, вереск, від якого волосся ставало дуба.
Бардо вмирало. Вмирало під бамкання своїх дзвонів. Дзвони Барда, ще кілька хвилин тому голосні, як сполох, ще хвилину тому горді, як заклик до зброї, стали розпачливими, як волання про допомогу. І нарешті перетворилися на спазматичний, хаотичний, тремтливий стогін умираючого. І, немов умираючий, вони затихали, давилися смертю, догоряли. Нарешті остаточно замовкли, стихли. І майже тієї ж миті обидві дзвіниці затяглися димом, почорніли на тлі полум'я. Полум'я, що рвалося в небо, можна сказати, — відлітаюча душа міста, яке померло.
Бо місто Бардо — померло. Нестримна пожежа була вже тільки похоронним вогнищем. А крики убієнних — епітафією.
Незабаром з міста вийшла вервичка втікачів — жінок, дітей і тих, кому гусити дозволили вийти. Втікачів уважно перевіряли селяни-доносителі. Раз у раз кого-небудь упізнавали. Витягували. І чинили над ними розправу.
На очах у Рейневана селянка в опанчі вказала гуситам на молодого чоловіка. Його витягли, а коли зірвали каптур, то модно підстрижена чуприна зрадила, що він лицар. Селянка сказала щось Амброжу і Глушічці. Глушічка віддав короткий наказ. Ціпи піднялися й опустилися. Лицар звалився на землю, лежачого закололи вилами і сулицями.