Вибрані твори
Шрифт:
Біжить стежка понад ставом, пахне смільними молодими бруньками. Перейти рівчак і тут дві стежки перетнуться — одна в село, друга на хутір.
Скинувши з плеча габлі, хитаючись, хлопець обережно переходить довгу, на двох підпорках посередині кладку.
«Впаду чи не впаду?»
— А я думала — шубовснеш у воду. Ішов, наче глек з сметаною ніс! — сміється дівчина на березі.
— Марта!
– Нарешті побачив. Спасибі і за це.
Перетнулись дві стежки — одна в село, друга на хутір. «Куди ж піти?»
Воркує голубом рівчак, усміхається Марта, і незвично
В одсвіті зорі пролетів селезень і незабаром упав на воду, де лунко кахкала дика качка.
«Ну його к бісу, — нарешті сердиться сам на себе, похапцем прощається і йде в село, а Марта — на хутір.
— Дмитре, ти нічого не чув? — озивається невидюща — темінь.
— Ні.
— Вовки в лісі з'явилися. Не чув? Думаєш, мені тепер не страшно на хутір іти? Зуб на зуб не попадає!
— А коли не попадає, то друге діло, — не знає, що відповісти, і прямує на стриманий насмішкуватий голос…
Не легкою була їхня любов. Ховались од людей з нею. Найбільше боялись Сафрона Варчука. Стрічались біля хутора в Дмитровому садку з старими-престарими яблунями, посадженими ще Тимофійовим дідом. Всихаючи, вони розчахалися на вітрах, трухлявіли, запалими гніздами сумовито дивились на світ, дотлівали іржавим огнем. Після осінніх робіт Дмитро повикорчовував найстаріші дерева, а навесні половину землі засадив щепами… Як поснуть всі дома, крадеться Марта між деревами і дух затаїть. Розстелить він піджак на траві, посідають біля старої, навскіс перевислої дубівки. І мовчить Дмитро, хоч би слово тобі. Знала, всім дівочим серцем розуміла, що добре хлопцеві з нею, то й не набивалась на розмову. Вплете руку в русявий чуб парубка і дивиться, дивиться, очей не зводить з милого. А коли згадає: якось похвалився старий, що думає віддати за пихатого Ліфера Созоненка, який у крамниці людей обважує, — аж здригнеться.
Де такого Дмитра пошукати! Бодай запалось те багатство, коли проклятий нелюб жабою перетне життя. А може, змилосердиться старий? Тільки позаряться усі домашні на Созоненка: в нього грошей кури не клюють.
— Що будем робити, Дмитре?
— Я знаю?.. Коли твій хапун з глузду не з'їхав, віддасть за мене. Хіба ж то жених — пеньок гнилий, всякому видно.
— Коли б то так. Чого ж ти мовчиш?
— Про що говорити? Добре мені, Марто, з тобою. Коли б одружився — жили б… По-справжньому жили б, — так усміхнеться, що і гадки сумні відляжуть від дівчини.
— Любий мій, пора бігти, — підводиться на ноги. Згинаючись, спішить по холодній траві, і темінь поволі сходиться, замикається за дівчиною, мовчазна, нерозгадана…
VІІ
Низько покотився долиною туман, з лісу повіяло прохолодою, вогкими пахощами грибів.
Давно вже погас останній вогник у Сафроновому домі, а Марта не виходила. Сердився і тривожився: чи не довідались батьки або Карпо? А й справді. В ту неділю на гулянці Карпо пильно-пильно подивився на нього сірими великими очима, розуміюче підморгнув, вишкірився усмішкою і пішов до музик.
— Здоров, Дмитре! І чого це я так погано тебе бачу? — похитнувся назад. — Щось у мене з очима робиться, — стиснув руку в кулак і довго вперто протирав очі. Він іще щось хотів сказати, навіть посміхнувся, наперед смакуючи, яке враження справляють його слова, але підійшов довгий, як мотузок, Созоненко і повів Карпа з гулянки.
— Тільки як не поставиш півока, душа твоя лавушницька, — душу витрясу.
«Мабуть, Карпо не дуже шанує його! — подумав тоді. — Чого ж Марта не виходить?»
З туману чути, як зітхає діброва.
Солодким хлібом пахнуть відсирілі стерні; над сивою пряжею туману коливаються лише верхів'я дерев, наче відрізані вони від стовбурів.
Постелив піджак і ліг біля дубівки. Важко гупнуло на землю яблуко — і тиша… Навіть чути, як пливе в далечінь невтомна земля.
«Це треба, щоб завтра мати прийшли — яблука позбирали під старими деревами. А на рік, певне, зацвіте молодий садок. Спочатку з зелених коронок рожеві пуп'янки проглянуть…» Карий устав, покрутив шиєю, вдихнув нічну прохолоду і до яблуні йде. Бач, зразу почув, де господар лежить. Зупинився перед ним, обдав теплою парою.
— Но, Карий!
— Кому що, а курці просо.
Розплющує очі. Над ним схилилося усміхнене, щасливе обличчя Марти.
— Вставай, лежню, ранок недалеко, — сміється дівчина, тягнучи його за руку. — Горенько мені з тобою. Та хоч посунься. Увесь піджак зайняв, і клаптика жаліє.
— Я — увесь піджак? Та як же це увесь? Та я тобі увесь, — не знає спросоння, що сказати.
— Лихо моє, що він меле! Ах ти ж, сплюх нещасний! — обвиває руками пругку парубочу шию.
— Хоч не задуши, — хто тобі так гарно і багато про все буде розповідати! — нарешті зовсім прокидається.
— А у мене радість яка. Зроду-віку не здогадаєшся.
— Яка?
— Відгадай.
— Созоненко, може, впав з воза і в'язи скрутив?
— Мало не вгадав, — щасливо пирхає в руку. — Старий посварився з Созоненком. Це вони повезли в Одесу картоплю продавати. Добре продали, а зиск поділити не змогли — Созоненко крутити почав. Тоді Сафрон розсердився, почервонів та як стукне кулаком по столі: «Щоб я твого клятого духу на своєму подвір'ї не чув, душа твоя тринадцята!»
— Так і сказав?
— Так і сказав.
— А Созоненко що?
— Перелякався, гроші в капшук з стола і позадкував до дверей, наче рак. Тільки вже надворі зітхнув: «Напрасно ви, Сафроне Андрійовичу, зобижаєте мене. Дружба дружбою, а комерція комерцією. Коли б не я — дулю б ви мали, а не зиск. Продали б картоплю за безцінь А я настояв, я, щоб почекати деяке врем'я, поки підвозу не буде. За це і пай повинен більший получити на законній комерчеській основі», — перекривила Созоненка.
— А Сафрон що?
— Схопив бучок з дровітні, вилаявся та бучком на Созоненка.