Вибрані твори
Шрифт:
— Буду дивитисяі — вже веселіше кажу я і на інше збиваю думки чоловіка: — А де ви такого лелеку дістали?
— Славний?
— Славний.
Дядько Себастіян задирає голову, дивиться на лелеку, розтулює уста й починає сміятися. Він дуже гарно сміється, назбируючи на вії, очі й зуби місячне сяйво.
— Це мій друг вирізав лелеку із осики, а я вкрав його.
— Ви вкрали? — жахнувся я.
— А що було робити? Продати він не хотів, так я тихцем за лелеку — і в мішок. Постоїть у мене кілька днів, і завезу назад. Ходімо до хати.
Біля сінешних дверей навсторч стояло
— Що воно таке, дядьку Себастіяне? — нахиляюсь до плит.
— Якась старовина. Ось бачиш, чиєсь життя вибите на них, — проводить рукою по напівстертих людях і конях. — Їх один нерозумець, шукаючи скарби, викопав із старовинної могили та й поклав перед хатою витирати ноги. І досі не перевелись мастаки об чиєсь життя витирати ноги!.. Відібрав я ці плити — завезу до Вінниці: а може, згодяться вони добрим людям.
Ми заходимо до хати — в теплі пахощі сіна, хліба і свіжих липових ложок.
— От і гість до нас прийшов, Михайликом звати, — знайомить мене голова комнезаму із дядьком Стратоном, колишнім міністром селянсько-бідняцької республіки, далі з відомим на всю округу музикою Федоренком (його сім'я складає аж цілий духовий оркестр), з кобзарем Левком і навіть зі своїм батьком, що саме стоїть посеред хати в білій сорочці й білих штанях, мов розгніваний пророк: брови його звелися вгору, чуб настовбурчився на вітер, а вуса опустилися вниз, на дощ.
Я здогадуюсь, що старий знову чогось не помирився із сином і навіть у свят-вечір знайшов час гарикатись. А потім, дивись, і сусідам піде жалітися, що його сякий не такий розумець не має в голові олії. Старий ще й досі не може забути, що в революцію син узяв з економії не корову чи коня, а піаніно, і завжди, коли підходить до цієї панської забави, презирливо каже: «У-у-у…» — і пальцем шпиняє її в зуби.
Батько Себастіяна не дуже ласкаво дивиться на мене й бурмоче сам до себе:
— Злидні всіх країн, єднайтесь!
А в хаті всі, окрім нього, починають сміятися.
— Що, я, може, щось смішне сказав? — дивується старий, і дивуються під сивобрів'ям його перестояні, наче памороззю прихоплені очі. — Ні, таки піду додому, — не кумпанія ви мені! — береться за шапку і зачерствілий кожух, що лежить на скрині.
— Та чого ви і куди ви, тату? — дядько Себастіян рукою притримує сміх. — 3 вами так усім весело, їй-бо, давно так не реготав.
— Трясця твоїй матері! — обурюється батько. — Дурносміх завжди знайде з чого пореготати, навіть коли має піст на копійку. От подумайте собі, люди добрі, як мені дивитися на такого! Привозять йому горожани аж цілий полумисок грошей, та все новеньких, та блискучих, як молоді очі, кидають їх на стіл, — стіл щебече! Ще й могорич і закуски городські ставлять. А він, як бейбас, повертає гроші, повертає напитки-наїдки, а піаніну лишає собі. То хіба ж я винен, що на самісінькій середині його розуму розсілася дурість?! Коли б не вона, мав би чоловік грошви і на корову, і на кабана, і на вариво, й на приварок.
— Так то ж, тату, гроші від непмана.
— Ну і що?! Аби не від дідька! — старий випив чарку, поморщився і зажурився: — Ні, щось я тепер не те що людей, а навіть свого засмута
— Революція, діду, зробила вашого сина таким, — обережно обізвався розумноокий дядько Стратон. Але й це не втішило старого:
— Говори та балакай мені! Революція — велике діло. Так чого ж тоді він далі в революцію не йде?!
— Це ж як вас, діду, зрозуміти? — на округлому виду Федоренка здивувалися круглі, обведені темним веселим огнем очі.
— А так: давали ж йому в самій Вінниці службу, давали й жалування, і квартиру з шпалерами давали, іди поглиблюй революцію! А він чи здивачив навік, чи захотів світ здивувати: зостався в селі в одній кавалерійській шинелі та й досі по всіх лісах гасає за бандитами. Ще мало свинцю наївся, іще порції чекає! З ким я тоді віку доживати буду?
— Та не треба, тату, — дядько Себастіян лагідно, з доброю усмішкою подивився на батька. — Я ж вам казав: мені та служба не до душі.
— От бачите, йому та служба не до душі! — ще більше розгнівався старий. — А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспішає, щоб показати своє соображеніє розуму. Та що ж це вийде: Юхрим ближче до революції сяде, ще й тебе ліктем чи коліном відштовхне од неї? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар'єристом. А на кого ж він робить оце кар-кар? На тебе ж! Тоді хто з вас дурніший?
— Та цур йому, тій балаболці, — обізвався кобзар. Його вдумливі, зі смутком на денцях очі глянули кудись аж поверх оселі, рука торкнулася до басів, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодію. І хата вже стала не хатою — прижуреним степом з отією дорогою, що й тебе чи твою душу поведе до самого неба, з отією чайкою, що під крилами тримає ранковий туман, а в серці — материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся зажурений голос дядька Себастіяна:
Ой горе тій чайці, Чаєчці-небозі, Що вивела діточок При битій дорозі…До дядькового низького заспіву припав тенор Федоренка і пішов, пішов понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тієї битої дороги, де людською журбою журиться чайка-небога і де вітряки перелопачують крилами її кигикання і вітри.
В це свято двох голосів, один з яких вів мелодію низом, а другий брав горою, вплітався і стихав третій — кобзарський, битий морозами і метелицями, січений дощами і громовицями.
І враз, коли пісня вже завмирала, старий кобзар гірко зітхнув, припав сивою головою до столу і заплакав. Ось і сльоза впала на струну, і вона теж обізвалася жалем. Усі кинулись до старого.
— Що з вами, діду Левку? — прихилився до нього стривожений дядько Себастіян.
— У кожного своє, сину, — підвів голову од столу кобзар і пальцем почав витирати очі.
— Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? — підійшов до кобзаря Себастіянів батько.
Обоє сиві, наче молоком облиті, глянули один одному в очі, побачили в них, як у снах, свої давні літа, свої різні дороги й зітхнули.